РАДІСТЬ
ЖИТТЯ
I. ЧУЖА ВЕСНА
II. СОННИЙ ДЕНЬ
III. ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ
ПОВОРОТ
ТАНҐО
ПОДОРОЖНІЙ
I. Відпочинеш і підеш знову
II. Догорає, попеліє дивне щастя
III. Ох, чому ж це серце б'ється молотом
Не треба слів. Хай буде тільки діло
ВІРНІСТЬ
Ніч була розбурхана та тьмяна
Моя душа й по темнім трунку
ЧОЛОВІКОВІ
Гострі очі розкриті в морок
НЕПОВТОРНЕ СВЯТО
Махнуть рукою! Розіллять вино!
БЕЗСМЕРТНЕ

---

РАДІСТЬ

Ой, не знаю, що то за причина -
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.

До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами -
Бо хлопчина не дає спокою!

ЖИТТЯ
Василеві К.

Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.

Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім'ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…

А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: "Живи!"

Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!

I. ЧУЖА ВЕСНА

Десь, цілком недалеко, засліплює світло,
Десь ридають трамваї і мучаться авта,
Але тут, в синіх сутінках, тиша заквітла,
А за сонними вікнами блимає нафта.

Я піду, як звичайно, порожнім провулком,
Бо мене обійматиме вітер весняний,
Мої кроки і серце застукають гулко,
І тебе я зустріну, як завжди, незнаний.

Ти для мене чужий, не з єдиного краю,
А тому не затерти поплутані межі,
Тільки подмухів теплих розбещена зграя
Все б хотіла спалить у весняній пожежі!

А потім, серед ночі, в маленькій кімнаті,
Може, мріяти будеш про радісну близькість,
Тільки я мушу твердо й безжалісно знати,
Що не зродиться полум'я з вогненних блисків.

II. СОННИЙ ДЕНЬ

Безтурботність і світлий спокій...
Сонний день всі думки придушив,
Не шумлять дерева високі,
Теплий мох підбирає кроки,
І крім нас - ні душі.

Мрії, спогади - все згоріло...
Легко жить без великих хотінь!
Ніжно ранять промінні стріли
І зривають весняні крила -
У мережану тінь.

Але там, де берізка-пані
Шаль прозорий нам кинула в дар,
Всі думки колихнулись, п'яні,
І пориву зломить не в стані,
Піднялись аж до хмар!

Голос твій затремтів, мов птиця,
Під потоком палаючих слів
Про козацькі степи й станиці
І про все, що лише присниться
Не на рідній землі.

Поховалась в зелених травах,
Відкотилася казка проста...
Але кожне із слів яскравих
Обірвалось на душу мляву,
Ніби весла на став.

Сну нема! Ми б летіли в гори,
В височінь, аж на соняшний шпиль,
Бо під ним всю пекучу змору
Захлисне і напоїть море -
Чорне море - мов хміль!

III. ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово - Україна.

І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І тікає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, -
Геній людський чи лише випадок -
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.

І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, -
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини - гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо - до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря - тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі - зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде - чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти - дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

ТАНҐО

І знов з'єднались в одну оману, -
О дивне танго, - і сум, і пристрасть;
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.

І б'ється серце, і гнеться тіло
В твоїм повільнім і п'янім вирі;
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре!

Чекає прірва на кожнім схилі,
Та сум і пристрасть манять, мов п'яну,
Пливти все далі, віддавшись хвилі, -
Зрадливе танґо, - твого туману.

Та потім вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться -
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.

ПОДОРОЖНІЙ

Ти - тільки випадковий подорожній
На запашнім, заквітчанім шляxу.
(Л.Могилянська)

I

Відпочинеш і підеш знову,
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубиновим
Затопити дорожню втому.
Гостре щастя раптовим блиском
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свій і близький,
Це ж на тебе я так чекала!
В день звичайний розквітне свято,
Мов бузок запашний у січні,
І кохання, легке й крилате,
Я запрагну змінить у вічність.
---
Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній!
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І покинуть його не можна.
Біль зламаю, а сльози витру,
В зимну ніч, на твої дороги
Тільки сміх мій весняним вітром
Буде бігти - тобі навздогін.

II

Догорає, попеліє дивне щастя…
Зажурився день - замріяний і млистий,
А думки мої, натхнені та квітчасті,
Опадають вересневим, жовтим листям…
Ось пішов собі звичайний подорожній,
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу безборонну і порожню
Сум летить непереможним, чорним змієм.
Прийдуть люди - не чужі, не випадкові, -
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпила - у перший раз - холодна осінь.

III

Ох, чому ж це серце б'ється молотом,
А уста мої - розквітла китиця?
І чому це полум'ям і золотом
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?
Повернувся, хоч тебе й не кликала!
А слідом - весна моя заблукана,
І згорають у вогню великому
Всі закони, що були розлукою.
Знову осінь утікає злякано
Під травневою, рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакана,
Не сміюся, бо така щаслива я!
Залишайся! Щастя вип'ю келихом,
Однаково, чи своє, чи вкрадене!
Буде шлях тобі без мене - скелистим,
А життя моє без тебе - зрадою.

***

"Не треба слів. Хай буде тільки діло.
Його роби - спокійний і суворий,
Душі не плутай у горіння тіла,
Сховай свій біль. Стримай раптовий порив".
Але для мене - у святім союзі
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить. Зате, коли сміюся,
І сміх мій рветься джерелом на волю.
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце - в хуртовині сніжній,
Купати душу - у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, я тверда й сувора:
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

ВІРНІСТЬ

Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.

Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.

Приходять люди й золоті пориви
Несуть за скарби, що господар кинув,
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє привид.

Так часом хтось, у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить…

Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця - мов кривава рана,
І на столі розкрита книжка пана,
Що, може, не повернеться ніколи.

***

Ніч була розбурхана та тьмяна,
Вітер грав і рвав пом'яті струни,
Я пила самітньо аж до рана
Темну розпач - найгіркіший трунок.

А під ранок, зором помертвілим
Розгорнувши спопелілий морок,
Віднайшла я ненаправний вилом
На землі, на небі і в простораx…

Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать її своєї віри:
У житті нічому не молиться.

***

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухати порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.

Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключа і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
З вогнем отрути чи вина…

Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду день і ніч
І йти крізь грудні - в теплі квітні,
Крізь біль розлук - у щастя стріч.

А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

ЧОЛОВІКОВІ

Не цвітуть на вікні герані -
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому!
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому!

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій -
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.

***

Гострі очі розкриті в морок,
Б'є годинник - чотири, п'ять.
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.

Але вранці спокійно встану
Так, як завжди, без жодних змін
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.

Придушу свій незмінний спогад,
Буду радість давати й сміх -
Тільки тим дана перемога,
Хто у болі сміятись зміг.
14. Х.1933

НЕПОВТОРНЕ СВЯТО

Гарячий день - і враз достигне жито,
І доп'яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день - мого життя корона.

І що це буде - зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком - меду і полину.

А дивне серце, п'яне і завзяте,
Відчує певність, мов нехибну шпаду:
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль - і початок до спаду.

Махнуть рукою! Розіллять вино!
Хай крикне хтось! Хай буде завірюха!
О, як я прагну віднайти вікно
У сірім мурі одностайних рухів.

А в тім вікні нехай замерехтить
Чиєсь обличчя - вперте і сміливе,
Щоб знов життя, надовго чи на мить,
Розколихалось хвилею припливу.

Щоб погляд чийсь, мов трунок дорогий,
Переплеснувся найсвітлішим плином,
Де очі інших, очі ворогів
Не домішали пилу чи полину.

І в душній залі буде знов рости
Така дитинна й божевільна мрія,
Що задля мене хтось зуміє йти
Крізь всі зневаги - так, як я умію.
Грудень 1934

БЕЗСМЕРТНЕ

Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі - дивним сміхом.

І, мабуть, кожний з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.

І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі, зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись.

Та я минала всі вогні,
Як світло не своєї брами,
Бо чула: жданий довгі дні -
Вже йде з безсмертними дарами.

Copyright © Олена Теліга, 1999 р.