ПАЛІМПСЕСТИ
(Магаданська версія)
Сонце, бджолами хоре
Ви наче нічні криниці
І не розмерз. І не відтерпнув. Ні
Ще трохи краще край Господніх брам
Припнуто човен, а вода струмує
Цей шлях - до себе. Втрачена земля
Терпи, терпи - терпець тебе шліфує
І сяло сонце крізь вікно
3 зазубреними берегами озеро
Немов рубін у чорнім адамашку
Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти
Вогні вечірні - наче шпичаки
Спішать додому козаки
І де він, голос той, - блукає -
Яка нестерпна рідна чужина
Пожухле листя опадає з віт
Поранок був схожий на вишню досвітню
Біда так тяжко пише мною
Мов ящірка, що між пісків сліпучих
Зажурених двоє віч
Посоловів од співу сад
Пливуть видіння, пагорбами криті
Аби лиш подолати гнів
Геть спогади - сперед очей
Звелася длань Господня
Вже цілий місяць обживаю хату
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе
Довкруг - обрізано жалі
Коли тебе здолає тлум смертей
Боже, не літості - лютості
Земля гойдається під нами
Ще вруняться горді Славутові кручі
Заходить чорне сонце дня
На золоту солому
Ярій, душе! Ярій, а не ридай
Зворохобилися айстри
Місячне сяйво ллє
Сузір'я знов лаштуються в танець
Втечу од світу й дамся самоті
Мені постав ти в доброті і гніві
Сонце, бджолами хоре
і від датку липке,
і од добр аж прозоре,
і в прощанні гірке,
до вечірнього пругу
надлягає згори.Ні дружини, ні друга.
Перемшілий поріг
аж надліг до дороги,
до чужих перемов.
Скоро ніч, слава Богу,
ось і місяць зійшов.Ви наче нічні криниці
(шепоче вода божевільна),
загублені в паді (вгорі -
хлюпочуть сузір'я).
А тиша, а темінь яка!
Яка самота незглибима!
О земле моя нещадима -
така ж ти солодка й п'янка!
Лежать - і без рук і без ніг.
Лиш око, що тіло убгало
у себе, - сльозою кричало,
осліплим стозойком калік!І не розмерз. І не відтерпнув. Ні,
3 мордовських хуг - та в холод нещадимий!
Тримай тепло під ребрами сухими -
на цій на чужаниці-чужині.
Сягни рукою - і не досягнеш
ні краю всерозлук, ні муки краю.
Та серця я, мій Господи, не маю
на свій талан. Це ж ти мене береш,
немов шматок невироблений глини,
і місиш, мнеш, і пальцями всіма
мене формуєш, щоб не задарма
іще один кавалок з України
сподобивсь тверді. Знав я і черінь,
і зиму знав - в колимську довгу пору,
і душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидаю тінь.Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може,
Я спекався тебе, моя тривоже,
Немає світу. Я існую сам.
Довкола мене - вся земна товща.
Я магма магми. Голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча.
Що ти надбав? Увесь у ґрунт угруз,
занурений у твердь сторч головою.
А вже забув, що небо над тобою
за кучугурами камінних друз.
А світло ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі.
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Тільки - бережись.Припнуто човен, а вода струмує,
і сидячи в старезному човні,
дивись, як має осінь на вогні,
і як діброва свій покон святкує.
І розгубись у вирі струмувань,
згубивши берег свій, віддавшись світу.
Горить стерня, де половіло жито,
о вересню, теребище смеркань!
Отак посиджу в довгій самоті,
над вудкою схилившись. Надвечір'я
запалить крижнів вигублені пір'я,
щоб ти не загубився в цім житті.Цей шлях - до себе. Втрачена земля
в ясному розвидняла сновидінні,
та зустрічні наїжилися тіні.
І ти - чи то старий, чи немовля -
геть розгубився в колі давніх років,
де світ забутий тільки скинув оком -
і не пізнав. Дружина й син стоять,
а стежку заступає чорна гать.
Як обережно, непомітно, боком
ти близився до себе! Потерпав
розбити шкло тремкого сновидіння.
Та найрідніші їжилися тіні -
і ти в провалля ранку запропав.Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,
сталить твій дух, отож терпи, терпи.
Ніхто тебе в недолі не врятує,
але й не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій - і стій - допоки скону,
допоки світу й сонця - стій і стій.
Хай шлях - до раю, пекла чи полону -
тримайся далі розпачу й надій.
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе, як побратим,
до нього змалку ти заповідався,
сумним осердям, поглядом сумним.І сяло сонце крізь вікно.
Крізь нас. І - навпростець - крізь роки.
Котились сопками потоки -
води й каміння уводно.
І в тому сяєві - немов
на сподіванному екрані
усі надії, всі заждані
розквітли, наче хоругов.
То ти. То ти. То ти була.
Не та, котру я знав, а марив
котрою: мерехтіла з марев -
всім обрієм на мене йшла.3 зазубреними берегами озеро -
ковток води між виспраглого лісу
дубового, як кров, бо антрацитна
у надрах розговлялася жага.
Високе сонце, верески, спижеві
округлі плечі вздовж гінкої шиї.
Неспокій на душі. Лівіше серця -
як раннє підпадьом - нагальний біль.
А спондилова глина крем'яніє
і так натужно пише мить дозріння
(але чого? Ненатлого кохання
чи тугою накликаних розлук?).
Цвів деревій. Тим цвітом губи пахли
і спекою, і літом, і журбою
ненатлою. А бронзове волосся
мені, мов яра памороч, було.
Отой прощальний змах тонкоголосий
тремтливої руки, той голий накрик -
пунктирами - щербатий яр, той пагорб
яким зигзагом путь тобі значив?Немов рубін у чорнім адамашку,
обачно критий білим німуванням,
так снінь моїх озерце шарлатове
лямує обережок начувань,
що ось-ось-ось прокинуся - і дивна
розкішна квітка заполочі бризне
зрадливою сльозою; весь той чар
самонаближень, упізнань і врочень,
що визріли у невіді душевній
і стежать стежать стежать зизим оком,
ачи я втраплю на свою стежу -
і весь той чар почезне. Шарлатово
жахтить душа од повівів світанку
голчасто-синіх і, себе впізнавши,
ховається, мов равлик, в тишу тиш.
Пречисті з'яви ці, і почезання
пречисті теж, і хороше чекати
і любо омилятися, і мати
за побратима свого двійника.
Ти мій не ворог, ні? Авжеж, не ворог.
Не побратим? А ні, не побратим.
А хто ж ти є? А твій суворий янгол,
народжений до свого живоття.
А як же приязнь? Тільки через сфери
спізнілих лун. А німування - нащо?
Аби чекав, чекав і начувався,
коли я вирну з-за твого плеча.Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти.
І хто позаздрить животтю твоєму,
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи,
і суходіл міліє. Скільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи. Господи, подай
недугому високу допомогу -
нехай я віднайду собі дорогу
для мужнього конання. Рідний край
на белебні ясніє осіянний.
Почуй мене! І озовись, коханий!
І лиш недобрим словом не згадай.Вогні вечірні - наче шпичаки.
Червоні шпичаки - з моєї крові.
О мої біди, о були б здорові,
були б мої - і все були б такі.
Я вийду в ніч, я позирну туди,
де захід за стогорами палає,.
О схаменися! Там лише світає,
і там твої затерлися сліди.
Там ще додосвіт. Смерком облягло
ледачі верби, сторожкі тополі,
вгодовані серця і душі голі
і пам'яті глибоке джерело.Спішать додому козаки,
до України в гості,
праворуч - вижовклі кістки,
ліворуч - білі кості.
А ця урубана пуга,
батожена дорога,
не вирветься з-під батога
до отчого порогу.
Я шапку зняв, я очі тру -
вдивляюся довкола -
і аніяк не доберу -
чом так пустельно-голо?
Лиш сопки, сланці і сніги,
лише хрести кущаві
своєї не діждуть черги
в своїй ганьбі і славі.І де він, голос той, - блукає -
аж луни падолами йдуть!
Іржить козацький кінь - чекає
на вість чи провість - дальню путь?
Проте - ні звісті, ні дороги,
ані іржання, ні коня!
Лиш острогами остороги
все-не-пускають: навмання
пуститися - хоч би й до чорта!
Ти близишся, моя черго?
Ідуть когорти. Йдуть когорти,
А ти - все ждеш? А ждеш - кого ти?
А - начуваєшся - чого?Яка нестерпна рідна чужина,
цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти - повернувся. Але край - не верне.
Йому за трумну - пітьма кам'яна.
Як тяжко повернутися і не
побачити, як тяжко не зустріти!
Старанно, Києве, сховав мене
в ці мертві закамарки, схрони, скрити.
Чужим відчути Київ - і піти,
тамуючи скупу сльозу образи…
Радійте, лицеміри й богомази,
що в мене - ні надії, ні мети.
Та сам я єсм! І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Розпалася душа моя отут,
моїх грудей не стало половини,
бо чезне чар моєї батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.Пожухле листя опадає з віт,
голосить голий стовбур сxриплокронний.
Це - похорон життя. Безоборонний
і безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром - мов тумани
даремних змагань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів - без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.Поранок був схожий на вишню досвітню -
так кругло чорніла запечена кров
цих сполохів довгих, чекань многолітніх,
котрі гострожало вражали покров
тутешнього пекла, тамтешнього раю.
Як понічна вишня, тужавіє світ.
Ти знаєш - не знаєш, коли накликаю,
коли забуваю, бо грубшає лід
мовчання і втрати, розлуки і долі,
надії і горя, печалі і сліз.
Простерла долоні - з дитячої льолі -
аж ген, де Чумацький поскрипує віз.Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко пише мною біль.
В безодні - ти. А погорою -
веселий бенкет божевіль.
Опроти всесвіту, опроти
небес, і місяця, й зірок
лежиш ти, сповнений скорботи,
і стежиш долі дивен крок.
Та, потайна, вона тобою,
мов житній колос проросла,
і над шаленою добою
сумирний голос вознесла:
ти з світом брат? і брат з собою?
і з себе - друзям несть числа.Мов ящірка, що між пісків сліпучих
в розпеченому блудячи камінні
напризволяще свій лишає хвіст,
виносячи бодай обривок тіла,
аби на ньому вигоїти дух,
що вже смертельно захворів на пам'ять -
так течія приземлених бажань,
ласуючи парсун потворні трумни,
мене затисла в шпарі животіння
і вимовила владно: тут існуй.
Затих горішній поверх інтермедій,
останнє дійство набирає сили
і мурів цих займистою виставою
прокинулася темінь горова.Зажурених двоє віч,
криві терези рамен,
гербарій дзвінких долонь -
з ночі.
А де та горить зоря,
котру назирає син?
Об схід той, мов об багнет -
жалься.
Якісь переплески, блиск -
переймами досвітку,
І вже попливла-пливла
вічність.
Бо серце оговтати,
добігти до пам'яті,
немов на побачення -
годі.Посоловів од співу сад,
од солов'і'в, і од надсад.
І од самотньої свічі,
і од жалких зірок вночі.
У небі місяць горовий
скидається, як пульс живий.
Ущухлим світлом брякнуть вишні
опонічні. Допіру лив
високий дощ, і всі невтішні
мої передуми будив.
Я двері прочинив з веранди,
де кострубатий вертоград,
собі не в силі дати лад,
пильнує перший сон троянди.
Свіча затріпотіла - й світло,
мов голуба, пустила в лет
і вірш твій вирвався без титла,
і дух твій вирвався з тенет,
і стало кругле небо краю,
і кругла саду ліпота,
бо мати видиться свята,
в якій смеркаю і світаю.Пливуть видіння, пагорбами криті,
а за горою - паділ і байрак.
Цвітуть волошки в золотому житі,
а над смараґдом луки сяє мак.
І таємнича мавка білорука
ступає - ніби вічністю пливе.
Кружляє мак. А над смараґдом луки
уже нависло небо гробове.Аби лиш подолати гнів,
сторозтриклятий гнів здолати,
я б поіменно міг назвати
усіх братів, усіх катів.
Та погляд застує імла,
і ти, мов лев, у цій оборі,
де стільки кроків в коридорі, -
аж світ зайшовся дубала!
Намарне. Бога не гніви -
хай б'є пропасниця тобою,
допоки вижде час двобою
той вершник, що без голови.Геть спогади - сперед очей.
Із лиць - жалі, із уст -
колючі присмерки ночей
у цей сорокопуст.
Як став - то вплав,
як брід - то вслід,
як мур - то хоч нурця,
пройдімо лабіринтом бід
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
і найчесніша - мста
за наш прихід і наш ісход
під тягарем хреста.Звелася длань Господня
і кетяг піднесла
над зорі великодні
без ліку і числа.
Ця синь зазолотіла,
це золото сумне,
пірвавши душу з тіла,
об'яснили мене.
Голосить снігавиця,
колючий хрипне дріт,
а золота жар-птиця
пірвалася в політ.Вже цілий місяць обживаю хату,
напевне, і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати,
в віконці ґрати, у кутку - пара...
І щохвилини в вічко зазирає
іскрадлива, як кицька, сатана,
мов дірочку під серцем назначає...
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого -
всі сни твої, всі мрії, всі думки,
завівши до реєстру потайного
і зачинивши на міцні замки.Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не лягали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні грані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди.
І врочить порив: не спиняйся, йди,
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.Довкруг - обрізано жалі,
обтято голосіння.
Десь при вечірньому столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. О цій порі,
аж чорні од розпуки,
голосять наші матері,
заламуючи руки.
Ще наші біди замалі!
Ще наберись терпіння.
Довкруг - обрізано жалі,
обтято голосіння.Коли тебе здолає тлум смертей
і втома літ твої обляже груди
і понесуть ізвомплені маруди
світ за очі і геть сперед очей.
Коли спромога самоуникань
при узголів'ї спалахом прозріння
відкриється тобі, як благостиня
прощень, опрощень, прощ і прощавань.
Коли протліла згага живоднів
ураз попустить серце, ніби напад
нагальної недуги, в смертний запад,
у феєричні полиски жалів.
Невже тоді помислиш: безпуть є
в пекельній товчі нескінченних тріпань,
апокрифом здобиться житіє.
Як відшаліє безголосий кипень,
чи впустиш, Боже, в царствіє твоє?Боже, не літості - лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач - розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а - вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.Земля гойдається під нами
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами,
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу,
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, що твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду - падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва, і ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Ревуть пароплави, гудуть паровози,
і аероплани прокреслюють слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
бо вже чужинецький ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів'ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти -
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою,
Не вистояли ми. Прости.
Прости, не вистояли ми,
малі для власного розп'яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.На золоту солому
лягає червінь дня.
Десь мати пише втому,
як призьбу, - навмання.
Надії озеречка -
довкола тьмавих вій,
як курячі яєчка
в соломі золотій.
Вже й день скінчиться скоро
і супокій паде
і сон сховає змору
в колодязі грудей.Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай - червону тінь калини
на чорних водах - тінь її шукай.
Бо - горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров така ж густа,
така ж крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це гроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.Зворохобилися айстри
приосіннім сонцелетом,
проминальною порою,
падолистом деручким.
Бозна-звідки ждати ранку.
Може, зазимок раптовий,
може, дощ, а, може, вітер,
стій - немов на чолопку.
Кружеляє понад ними
вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
щирим злотом кута брама
лісу, залісу, узлісся
і розтане благовість.
Але квітам досить миті,
досить долі, досить часу,
досить їм життя і смерті -
всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
в урочистості вечірній
мріють сині-сині айстри
без радіння і журби.Місячне сяйво ллє
сиву куделю мрій.
Боже, царство твоє -
наче бджолиний рій.
Шепче лапатий сніг,
вгору знялась сосна,
стану, зайду за ріг,
ніби нічна мана.
Грає зоря в гіллі,
спогад, мов грім, гримить.
Десь на сумнім столі
білий метелик спить.
Зорями повен світ,
думами повен дух.
Лине твій крик-привіт -
ані торкнеться вух.
Щоки сумні твої,
руки сумні твої,
наспіви-соловї
ллються - в три ручаї.
Темене, почезай,
де він, мій рідний край,
мій русокосий рай?
Радосте, не ридай.
Хай кружеляє твердь,
хай вороніє смерть,
повне тобою вщерть,
серце зболіло геть.Сузір'я знов лаштуються в танець,
метелиця от-от займеться виром.
Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець -
отим Романам і Володимирам.
Запорошило, замело, засні-
жило дорогу - а куди рушати?
Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.
Ще нам цей час - за просвіток згадати.
Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,
що безпросвітні, як відьомське око.
І водить блуд нас і колише страх,
а притомився - і бере морока.
Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.
Аж там спочин. Твій нездоланний страх.Втечу од світу й дамся самоті,
заслуханий, мов кинута бандура,
останнім бандуристом у степу.
Хай мною вишумовують вітри,
могили тужать і Дніпро далекий
в низькі баси всиляє хлюпіт свій.
І безоглядно-голі небеса
байдуже задивляються у деко,
а я скажу: то є Господній перст.
Немає ряду з роду віку нам.
Немає ряду. Ти живеш, як пустка,
утеклий світу, давшись самоті.
Немає побратимів у степах
ні жодної душі, котра б почула
цей зазив-прислухання, зазив-крик.Мені постав ти в доброті і гніві,
мій недобутий віче. В сто очей
за мною стежиш, стежиш з-за плечей.
Не доберу, де праві, а де ліві.
Той недобутий час мені пече,
вогнем обмерзлу душу пропікає.
Не нарікай, що він тебе прощає
і вимагає: помолися ще
вчорашньому, коли немає завтра,
і за минулим вибудуй мости.
Попереду вже палахкоче ватра,
крізь неї, мов крізь себе, треба йти.
Подається за виданням: Василь Стус. Вечір. Зламана віть. "Задруга", Київ-1999
Copyright © В.Стус. 1999 р.
