БОЯРИНЯ
Драматична поема
V
Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко ґратчасті вікна терема і піддашок із сходами. Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітах: у повітці приладновано великий турецький ослін з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксану ведуть попід руки дві служниці, "сенныя девушки". Оксана у простій широкій хатній сукні, без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже блищать, на щоках хворий рум'янець.
М а т и
(пройшовши вперед до повітки, показує дівчатам на ослін)Отут бояриню посадовіть
та й можете вертати до роботи.Дівчата садовлять Оксану і вертаються в терем.
М а т и
Що, доненько, тут, правда ж, придобніше?
Вільніше дихати?О к с а н а
Вільніше?..
(Схиляється на подушки.)М а т и
Ляж,
ляж, рибонько. Заснути, може, хочеш?О к с а н а
Так, я б заснула... тілько я боюся...
М а т и
От, хай Бог милує! Чого боїшся?
О к с а н а
Та все якесь таке страхіття сниться.
М а т и
Ти помолись до Йосипа святого,
то він всі сни перенесе на добре.О к с а н а
От відколи я тут, то й сни змінились…
Бувало, там, у батенька, все сниться,
що я літаю. Так, бувало, любо...
А тут не снилось і разу…М а т и
Бач, любко,
як сниться, що літаєш, то ростеш,
отим воно так замолоду й сниться.
Тепер же ти вже не ростеш...О к с а н а
Та… певне...
М а т и
(поправляючи їй подушки)Ляж вигідненько та засни гарненько.
(Сідає коло неї в ногах.)
А я посижу тута, помолюся,
щоб Бог тобі послав у сні здоров'я.Виймає бурштинові чітки і перебирає їх, стиха ворушачи устами. Оксана засипляє. Степан виходить а долішнього рундука. Мати киває йому, щоб помалу йшов, не гукав, потім устає обережно і йде до нього на другий кінець садка, далі від повітки.
М а т и
(нишком)Ну, що казав той німець? Є надія?
С т е п а н
Що ж, каже: "в Бога все можливо".
М а т и
Певне!
Та все ж би й людської снаги докласти,
либонь, не гріх.С т е п а н
Він докладає, мамо.
Він є людина велико-учена...
та що ж, коли така тяжка хвороба?М а т и
І звідки причепилася напасть?..
Либонь, се хтось наврочив на весіллі
Ганнусинім, бо відтоді й заслабла.С т е п а н
Здається, ще давніше почалося...
М а т и
Хіба? Та ні, вона була здорова,
А от що на весіллі... Ну, та як же
той німець каже? З чого б то воно?
Чи з пристріту? Чи, може, з переляку?
От горе, тут нема таких бабів,
як там, у нас, - коли б так пошептали...С т е п а н
Ні, матінко, не помогли б ті шепти.
Така вже слабість.М а т и
Що ж воно? Як зветься?
С т е п а н
Казав він: ваша пані занудилась
по ріднім краю - се є также слабість.
Сказав мені по-грецьки, як і зветься.М а т и
Та він то назове на всіх язиках,
а щоб то вигоїти...С т е п а н
Він казав -
коли б її повезти на Вкраїну,
то, може б, ще й одужала.М а т и
От, синку,
на сей раз німець, може, й правду каже.
Вона таки нудилася, небога.
Що ж, відомо, завезена далеко…
Не кожде привикає до чужини.
Котре привикне, а котре, то й…С т е п а н
Мамо,
я попрошу царя, щоб нас пустив
до тестя у гостину - чей же пустить?М а т и
Та, може, й пустить - вже ж війни немає.
С т е п а н
Скажу йому, що маю ще й у Київ
повезти хвору жінку поклонитись
угодникам святим там у печерах,
для ізціленія - невже ж не пустить?М а т и
Повинен би пустити. Се вже й гріх
людей на богомілля не пускати!
А це, Степанку, ти надумав добре -
поїхати на прощу, помічніше
воно буває над усякі ліки.
(Зітхнувши, поглянула на небо.)
Ба, сонечко схиляється на вечір.
Ти б тута розбудив Оксану, синку.
Навзаході недобре спати хворим.
А я піду, зварю майове зілля,
щоб на ніч їй було готове пити.С т е п а н
Спасибі, що клопочетеся нею.
М а т и
Що ж, синку, завезли чужу дитину,
то треба ж якось їй давати раду.Іде в терем. Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.
О к с а н а
Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось,
що місяць ясно-ясно засвітив
у батьковім садочку…С т е п а н
(удавано-веселим голосом)Місяць, люба?
Се дивно, бо як раз на тебе сонце!О к с а н а
Що ж, може, там ясніше світить місяць,
аніж тут сонце…С т е п а н
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим, як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.О к с а н а
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине…С т е п а н
Бог з тобою, люба!
Чи я ж би про таке тобі казав?
Надумав я поїхати з тобою
в гостину до твоїх.О к с а н а
(іронічно)Велике діло,
що ти надумав! Цар думки заверне.С т е п а н
Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
утихомирилося.О к с а н а
(гостро)Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир по-твоему - ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.С т е п а н
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.О к с а н а
(понуро, уперто)Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.С т е п а н
Чому ж?
О к с а н а
Не хочу.
С т е п а н
Що се ти, Оксано?
Мені аж дивно! Що се ти говориш?О к с а н а
(розпалившись, підводиться)А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку московськім,
поки лилася кров, поки змагання
велося за життя там на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось", ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крови?..С т е п а н
Ти тепер картаєш...
А як сама колись мені казала,
що ти прийняти можеш тілько руку
від крови чисту?О к с а н а
Правда, я казала…
Ми варті одно одного. Боялись
розливу крови, і татар, і диби,
і кривоприсяги, й шпигів московських,
а тілько не подумали, що буде,
як все утиxомириться... Степане,
дай руку!С т е п а н
Се навіщо?
О к с а н а
Ти не хочеш?
С т е п а н
Ні, чом же?
(Дає руку Оксані.)О к с а н а
(дивиться на свою й Степанову руки)От, здається, руки чисті,
проте все мариться, що їх покрила
не кров, а так... немов якась іржа…
як на старих шаблях буває, знаєш?
(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з перервами.)
У батенька була така шаблюка...
вони її закинули… ми з братом
знайшли… в війну побавитись хотіли…
не витягли… до піхви прикипіла…
заржавіла... Отак і ми з тобою...
зрослись, мов шабля з піхвою… навіки…
обоє ржаві…С т е п а н
Ти, Оксано, вмієш
зарізати словами без ножа.О к с а н а
Та тілько ж се я вмію, більш нічого.
Що-небудь же і я повинна вміти...
(Мовчання.)
Як я умру, ти не бери вже вдруге
українки, візьми московку ліпше...С т е п а н
Оксано!
О к с а н а
Всі ми ріжемо словами,
а тут жінки плохі, вони бояться…С т е п а н
(з мукою)Та пожалій себе й мене хоч трохи!
О к с а н а
Занадто я жаліла… в тім і горе...
Якби я мала сили не жаліти,
то вирвались би геть з сії кормиги -
і ти б ослобонився від іржі…
А так, вже чисто: ні собі, ні людям!С т е п а н
Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!
Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
родина, приятелі, там ти з ними
розважишся.О к с а н а
(одвертається)Я й в вічі не насмію
їм глянути...С т е п а н
Ну, в Київ подамося,
помолимось, нехай нас Бог простить,
нехай то6і здоров'я верне!О к с а н а
Нащо?
Кому потрібне те моє здоров'я,
та й я сама?С т е п а н
Мені, моя єдина!
Я ж так тебе люблю!О к с а н а
Тобі здається.
Ти жалуєш мене, але любити…
таки і нема за віщо… Я тепер
така недобра стала, вередлива…С т е п а н
Ні, ні, моя хороша!
О к с а н а
Я - хороша?
Хоч би й була коли яка краса,
то вже давно вона з обличчя спала…С т е п а н
(гладить її руку, низько похиливши голову)Ти шарпаєш себе речами тими.
Не треба стілько говорити…О к с а н а
Правда...
С т е п а н
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що, певне, й Бог простить усі гріхи.
Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
Хто засланий, в турму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
а нас важка, страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати…О к с а н а
(спокійніше й лагідніше, ніж досі)Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі. Отже, треба вмерти.
Ти, певне, довше проживеш, ніж я, -
до рук тобі свій заповіт віддам я,
а ти його передаси родині
і братчикам, хто ще живий лишився.С т е п а н
(з гострою тугою)Ой, краще б я тобі таке казав!
О к с а н а
(підводиться і прихиляє його до себе)Ні, любий, ти на світі потрібніший,
тобі ще є про що й про кого дбати.
Борцем не вдався ти, та після бою
подоланим подати пільгу зможеш,
як ти не раз давав... На бойовиську
не всі ж померли, ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там… знов зібравшися до бою,
вони тебе згадають добрим словом...
а як і ні - не жалуй, що поміг.(Сидять який час мовчки, обнявшись.)
С т е п а н
(підводиться і подає Оксані руку)Ходім, я заведу тебе до хати.
Бач, сонце вже навзаході.О к с а н а
Ходім.
(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на сонце, що вже зникає за обрієм.)
Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну - привітай!27-29.IV.1910.
На початок
Подається за виданням: Леся Українка. Поезія. Драматичні твори. Київ, в-во НАУКОВА ДУМКА, 1999 р.
