Site hosted by Angelfire.com: Build your free website today!

Life, and Death, and Giants...

БОЯРИНЯ
Драматична поема

ІІІ

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

С т е п а н
(уводить гостя козака)

Ось тута поговорим, пане-брате,
бо знаєш, там... тут буде захисніше.
(Оглядає сіни через двері, потім замикає двері на замок і зачиняє вікна, Сідає з гостем далі від дверей, Розмова ведеться не голосно.)
Великі чиняться там кривди, кажеш?

Г і с т ь

Та там такі напасті, що крий Боже!
І просвітку нікому не дають
московські посіпаки! Все нам в очі
тією присягою тичуть…

С т е п а н

Правда,
що присяга таки велика річ.

Г і с т ь
(голосніше)

Чому ж вони сами забули Бога?

С т е п а н

Помалу, пане-брате, ще підслуха
який слуга.

Г і с т ь

Та правда… я й забув…
(Тихше.)
Ми присяги не хочемо ламати,
але нехай же цар нас оборонить
від тої галичи.

С т е п а н

То трудна справа.
Адже когось він там держати мусить
для нагляду, а всі ті воєводи
один від одного не ліпші. Звісно,
за ними й інші порозпускались...

Г і с т ь

Послав би цар з українців кого,
в Москві ж тут є такі, от хоч б й ти,
що здавна і цареві служать вірне,
і рідний звичай вміють шанувати.

С т е п а н

Нас не пошлють…

Г і с т ь

Чому?

С т е п а н

Бо нам не вірять.

Г і с т ь

Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!

С т е п а н

То тут, на очах, а з очей спустити
нас надовго не зважаться. Так часом
ненадовго послами посилають,
і не самих, а вкупі з москалями...
Щоб воєводами настановити,
того не буде й зроду!

Г і с т ь

Не здивуйте ж,
як ми відкинемось до Дорошенка!

С т е п а н
(робить рух рукою, мов хоче гостеві затулити вуста)

Крий Боже, пане-брате, що ти кажеш?

Г і с т ь
(схаменувшись )

Так часом зірветься з досади слово...
Найгірше, пане-брате, догорає
оте, що нам не вірять... Мій свояк,
Чорненко, знаєш?
(Степан потакує головою.)
Так був уклепався,
що ледве-ледве вирвався з душею!

С т е п а н

Чорненко? Він, здається, з найвірніших
царевих приятелів.

Г і с т ь

То-то й ба!
А хтось там наклепав при воєводі,
що ніби він послав у Чигирин
листа якогось. От було біди!
Що жінка плакала, в ногах валялась
у воєводи...

С т е п а н
(гірко всміхнувшись)

Є прислів'я, брате:
"Москва сльозам не вірить".

Г і с т ь

Щира правда!
Проте знайшлись такі, що помогли...

С т е п а н

Се хто ж?

Г і с т ь

Побрязкачі.

С т е п а н

Хіба що так!

(Мовчання.)

Г і с т ь

Вже так, що цупко затягли супоню
на наших боках... А проте, є люди
що не бояться, йдуть, мов на одчай,
бо сказано: терпець їм увірвався!
(Присунувшись зовсім близенько до Степана, говорить пошепки.)
Дівчата наші, - декотрі ще вкупі
були з дружиною твоєю в братстві, -
гуртом пошили корогву й послали у
Чигирин… звичайне, крадькома…
Іван, твій шурин, сам її одвозив...
Ніхто не знає ще. Якби дізнались,
то страшно здумати, що б там було!
(Одсунувшись, трохи голосніше.)
Отак, як бач, одважуються люди…
(Степан в мовчазній задумі сіпає кінець свого пояса. Гість устає.)
Що ж, пане-брате, то нема надії
полегкості дістати від царя?

С т е п а н
(отямившись з задуми, теж устає)

О ні, чому ж, я спробую. От згодом
в царя я буду на малій беседі.
Як буде він під чаркою, то, може,
я догожу йому, він часом любить
пісень "черкасских" слухати та жартів,
та всяких теревенів, не без того,
що й тропака звелить потанцювати.

Г і с т ь

Ото! Хіба ти в нього пахоля?

С т е п а н

Ба, знаєш, як то кажуть: "скачи, враже,
як пан накаже"... Та ладен я, брате,
уже хоч би й на голові ходити,
аби чогось добутися для тебе
та для Вкраїни. Дай мені супліку,
оту, що ти приготував цареві, -
як влучу слушний час, то я подам
до власних рук йому.

Г і с т ь
(виймає загорнений у хустину папір з печатками)

Ось, пане-брате.
Хай Бог тобі поможе! Не минути
розливу крови братньої, як тілько
супліка сяя марна буде.

С т е п а н

Боже,
не попусти!

Г і с т ь

Бувай здоров. Піду вже.

С т е п а н

Хай Бог тебе провадить, пане-брате.

(Чоломкаються, гість виходить.)

О к с а н а
(швиденько увіходить з інших дверей швидким кроком)

А я тебе, Степане, скрізь шукаю.

С т е п а н

Що там таке?

О к с а н а

Порадитися треба.
Мені Яхненко тут листа привіз
від братчиці-товаришки.

С т е п а н
(з поспіхом)

Де лист?
Його спалити треба!

О к с а н а

Бог з тобою!
Чому спалити? То вона прохає,
щоб я, по змозі, грошей їй послала,
якусь вона потребу має пильну.

С т е п а н

Не посилай. Крий Боже! І не думай!

О к с а н а

Та що тобі Біг дав? Я й не гадала,
що ти такий скупий. Коли вже так -
я з посагу свого послати можу.

С т е п а н

Та я не грошей жалую, Оксано.

О к с а н а

А чом же ти не хочеш?

С т е п а н

Небезпечно.
(Нахилившись до неї, зовсім нишком.)
Вони там з Дорошенком накладають…

О к с а н а
(здивована мовчить, потім загадково усміхається)

Ну, що ж, так, може, й треба.

С т е п а н

Схаменися!
Ти ж так боялася розливу крови,
а ся війна найпаче братовбійна,
що Дорошенко зняв на Україні, -
тож він татар на поміч приєднав
і платить їм ясирем християнським.

О к с а н а
(сідає мов знесилена на ослін і спирається на стіл)

Скрізь горе, скрізь, куди не обернися...
Татари там… татари й тут…

С т е п а н

Оксано!
Що мариться тобі? Татари тут?

О к с а н а

А що ж? Хіба я тут не як татарка
сижу в неволі? Ти хіба не ходиш
під ноги слатися своєму пану,
мов ханові? Скрізь палі, канчуки…
холопів продають… Чим не татари?

С т е п а н

Тут віра християнська.

О к с а н а

Тілько ж віра!
Та й то... прийду до церкви - прости Боже!
я тут і служби щось не пізнаю:
заводять якось, хтозна й по-якому…

С т е п а н

Оксано, се вже гріх!

О к с а н а

Ой, чоловіче!..
Та й осоружна ж ся мені Москва!
(Схиляється головою до стола.)

С т е п а н
(сумно стоїть над нею)

Я так і знав… Хіба ж я не казав,
що я тобі нічого дать не можу
тут, на чужині?..

О к с а н а
(кидається до нього)

Ні, моє кохання!
Се я недобра! Так, немов не знаю,
що бідний мій голубонько страждає
за всіх найгірше, - треба ж завдавати
жалю ще більше!
(Степан пригортає її.)
Ну, скажи, мій любий,
чи довго нам ще мучитися так?

С т е п а н
(зітхнувши)

Бог знає, серденько!

О к с а н а Невже й загинем
у сій неволі?

С т е п а н

Май надію в Бозі.
Ще якось, може, зміняться часи.
Коли б утихомирилося трохи
там, на Вкраїні, попрошу царя,
щоб відпустив мене хоч у гостину.

О к с а н а

Тепер ніяк не можна?

С т е п а н

Ні, єдина,
тепер нема що й думати! От саме
я маю до царя супліку нести,
що люди з України привезли, -
жаліються на утиски, на кривди…
Я маю боронити ту супліку,
то вже ж не час проситися з Москви.
"От, скажуть, речі солодко розводить,
а сам в ліс дивиться". Тепер, Оксано,
нам треба стерегтися так, "щоб муха
не підточила носа", як то кажуть.
Крий боже схибити в чому, - пропала
вся наша справа і громадська вкупі.

О к с а н а

Ну, як його ще більше стерегтися?
Вже й так немов замазались у піч!

С т е п а н

Та от, наприклад, ти послати хочеш
ті гроші братчиці…

О к с а н а
(спустивши очі)

Вже не пошлю.
Нехай пробачить, що ж, коли не змога…
Я напишу їй…

С т е п а н

Краще не пиши
нічого, серце.

О к с а н а

Як же так, Степане?
Се ж навіть незвичайно!

С т е п а н

Як листа
десь перехоплять - чи то раз бувало? -
то ще готові взяти на тортури,
як викриють ту справу з Дорошенком,
щоб ти призналася, в чім накладала
з товаришками...

О к с а н а

Я перекажу
через Яxненка...

С т е п а н

Мушу я просити,
щоб ти його у нас тут не приймала.

О к с а н а

Та я ж його просила, щоб прийшов!
Вже ж не прогнати!

С т е п а н

Накажи слугою,
що ти нездужаєш.

О к с а н а

Не випадає.

С т е п а н

Як хочеш. Тілько як візьмуть "на дибу",
то вже не жалуй!

О к с а н а

Звідки вже й "на дибу"?

С т е п а н

А що ж ти думаєш? За тим Яхненком
шпиги московські цілим роєм ходять.
Я знаю їх.

О к с а н а
(зажурено)

Так я й не передам
родині ні листів, ні подарунків...

С т е п а н

Та знаєш, люба, поки що, то й краще б
не озиватись, надто до Івана,
бо він в непевні справи устряває...

О к с а н а

До брата рідного не озиватись?
(У неї стають сльози на очах.)

С т е п а н

Се ж не навіки, рибонько, тимчасом
поки утиxомириться...
(Знов пригортає її.)

О к с а н а
(не відповідаючи на пестощі, безвиразно)

Гаразд,
нікому не писатиму.

С т е п а н

Ти, серце,
на мене гніваєшся.

О к с а н а
(так само)

Ні, чого ж?
Ти маєш рацію. Нащо писати?

Степан опускає руки. Оксана повагом виходить з хати.

Далі

Подається за виданням: Леся Українка. Поезія. Драматичні твори. Київ, в-во НАУКОВА ДУМКА, 1999 р.