Site hosted by Angelfire.com: Build your free website today!

Life, and Death, and Giants...

БОЯРИНЯ
Драматична поема

ІІ

У МОСКВІ

Світлиця в Степановім дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомін дзвонів. Мати Степанова і Оксана увіходять убрані по-вкраїнськи - мати в намітці і в темній сукні з широким виложистим коміром, Оксана в кораблику, в шнурівці та в кунтуші.

М а т и
(сідає на ослоні, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…
Стара… не носять ноги…

О к с а н а
(сідає поруч)

Ви, матусю,
казали б ліжко перенести в діл,
бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой ні, голубонько, нехай вже там,
у теремі... Тут на Москві не звичай,
щоб жінка мешкала на долі. Скажуть:
ото, стара, а звичаю не тямить!

О к с а н а

Ви ж не в тутешніх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають,
хто як там зріс… Адже ми тута зайди, -
з вовками жий, по-вовчи й вий…

О к с а н а
(зо сміхом)

Ой лихо!
Чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала?.. Сьогодня в церкві
що шепоту було навколо нас:
"Черкашенки!" "Хохлуши!"

О к с а н а
(трохи посмутнівши)

Та… я чула…
гріха десь не бояться: в церкві Божій,
замість молитися, людей все гудять,
а ще й виносяться так благочестям
поперед нас…

М а т и

Так скрізь воно по світі:
що сторона, то звичай, а що город,
то й норов, кажуть люди. Дивно їм
на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркені?

М а т и

Хай Господь боронить!
Воно ж пак і московки не туркені,
а так чомусь ото в них повелося.
Та вже ж, як ти бояриня московська,
неначе б то воно тобі й годиться
вбиратися по-їхньому.

О к с а н а

А ви ж?
Адже ж і ви бояринова мати.

М а т и

Що мати, то не жінка. Люди бачать,
що я вже лагожусь у Божу путь,
то де ж таки мені міняти вбори.
(З лагідним і журливим усміхом.)
Неварт уже й справляти щось нового.
Адже й старенький мій - нехай царствує! -
в козацькому жупані вік дожив,
так і на смерть його я нарядила -
в мережану сорочку...
(Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання.)

О к с а н а

І навіщо
Степан убрався в те боярське фантя?
От як стояв зо мною під вінцем
у кармазиновім жупані, мамо,
ото був...
(Засоромившись, уриває.)

М а т и
(добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби
тоді комусь…
(поважніше)
Проте ж не можна, дочко,
йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж…

М а т и

Батько, донечко, старий
і немічний вже був, коли назвався
боярином. Не трапилось йому
виходити вже й з дому після того.
Степан же й на царські бесіди ходить,
і в думу, і в приказ.

О к с а н а

Хіба ж то сором,
якби він по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором… От чудна ти, доню, -
уже ж таки твій чоловік боярин,
а не козак, чи ти ж не розумієш?..

О к с а н а
(смутно)

Чому не розумію?..

М а т и

Отже, бачиш,
я й Ганну по-московському вбираю,
бо Ганні вже судилась тута пара,
вона вже не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому її Степан не взяв з собою,
як був у нас?

М а т и

Та дівці мандрувати
неначе неподоба; скажуть люди:
"поїхала там женихів ловити".
Нехай вже тута шарахвани носить,
коли судилося...

О к с а н а

Та ще й дівочий
той шарахван неначе б форемніший,
а що жіночий, то такий бахматий,
та довгий-довгий, мов попівська ряса!
Аж сумно, як се я його надіну?
Ото й на голову такий підситок
надіти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а
(помовчавши, ніяково)

Боюся я, матусю...

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та ніяк мовити…

М а т и

Ти не соромся.
Вже ж я тобі за рідну матір тута.

О к с а н а
(цілує їй руку)

Так, матінко. То я… собі гадаю…
коли б я не спротивилася часом
Степанові в такій одежі…

М а т и
(сміючись)

От ще
що вигадала! А тобі Степан
ще не спротивився, що не в жупані?

О к с а н а

Та то ж мені...

М а т и

І не вигадуй, дочко!
Хіба ж Степан мала дитина,
що инако вберись, то й не пізнає?

О к с а н а

Пізнати то пізнає…

М а т и
(глянувши в вікно)

А поглянь
молодшими очима, хто то йде?
Чи не Степан бува?

О к с а н а

Еге ж, то він,
а з ним ще два якісь.

М а т и

Тікаймо, дочко!
(Підводиться й подається до дверей.)

О к с а н а

Чого се, хай Бог милує, тікати,
як від татар?

М а т и

Ще осміють, дитинко;
нема тут звичаю з чоловіками
жіноцтву пробувати при беседі.
(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем.)

О к с а н а
(іде за нею)

Ой Господи, які ж се тут звичаї!
Оце але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

М а т и
(підходить до великоі скрині)

Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання. Я придбала.

О к с а н а
(гречно, але без радощів)

Спасибі, мамо.

М а т и

Хочеш подивитись
або приміряти?

О к с а н а

Хай трошки згодом.
Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
сьогодня не піду, то ще поспію
передягтися.

М а т и

До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату.)

Г а н н а
(що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)

Ой, сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?

О к с а н а

Ото спитала! Що тобі Бог дав?

Г а н н а

Та нудно ж, Господи!

О к с а н а

Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь погуляй.

Г а н н а

Куди ж се я піду? Яка там челядь?

О к с а н а

А ти хіба товаришок не маєш?

Г а н н а

Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень... та як до їх ходити?
Матуся все не здужають, не хочуть
зо мною йти… а ти ще не пізналась
тут з ними... з мамкою сама не хочу,
вона така…

О к с а н а

Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде вам без старших.

Г а н н а

Самій не можна по Москві ходити.

О к с а н а

Хіба хто нападе?

Г а н н а

Ні, так не звичай.
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа. Що з їх за веселість?

О к с а н а

Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигон або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу святом.

Г а н н а

Ба, в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут і зроду не чували, -
співати по гаях!..

О к с а н а

То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?

Г а н н а

Я мало що Вкраїну пам'ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.

О к с а н а

Ванька? Чому ж би не Івась?

Г а н н а

Так тут зовуть,
то й ми вже звикли. Він і сам так звик.
Мене ж матуся тілько та Степан
зовуть іще Ганнусею.

О к с а н а

А як же
ти тута звешся?

Г а н н а

Аннушка.

О к с а н а

Чи ба!
(Немов ухвалюючи.)
"Ганнушка".

Г а н н а
(поправляючи)

Ні бо, "Аннушка", Оксано.

О к с а н а

Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?

Г а н н а

Аксинья чи Аксюша.

О к с а н а

Щось негарно.
Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.

Г а н н а
(лащиться до Оксани)

Як хочеш, так і зватиму, сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
як брат тебе з України привіз!

О к с а н а

Ти ще мене, Ганнусенько, не знаєш,
а може ж я лиха…

Г а н н а

Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "погуляй,
забався, не сиди!" А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок. Їй же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться.)
Оксаночко... ріднесенька… я маю
тебе щось попрохати…

О к с а н а

Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена.)
Хотіла б, може, що з моїх уборів?
Бери, що хочеш. Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе неначе гетьманівну.

Г а н н а
(смутно)

Та ні, сього матуся не дозволять...
Я не об тім... Я хочу попрохати,
щоб ти… пішла зо мною у садок…

О к с а н а

Ото й всього? Було про що просити.
Ходім хоч зараз.

Г а н н а

Ні, не зараз, потім...

О к с а н а

Коли ти схочеш. Що ж там у садку?

Г а н н а

Та бач… самій отам в садку сидіти
мені не можна…

О к с а н а

Вже й сього не можна?

Г а н н а

А з мамкою піти - вона розплеще
усім про те, чого я там сиджу.

О к с а н а
(сміючись)

А ти ж там що, ворожиш? От хитрука!

Г а н н а

Та я нічого... тілько виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці. Вони надвечір їздять.

О к с а н а

Либонь, царський стрілець тобі устрелив
дівоче серденько?

Г а н н а

Та я ж, Оксано,
заручена.

О к с а н а

За царського стрільця?

Г а н н а

Авжеж.

О к с а н а

То чом же він до нас не прийде?

Г а н н а

Я в теремі, а він там у світлиці.

О к с а н а

То вам і бачитись не можна?

Г а н н а

Де ж там!

О к с а н а

Прилюдно - ні, а тілько крадькома?

Г а н н а

Ні, як то крадькома?

О к с а н а

А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.

Г а н н а

До нього?
Ні, я ще сорома не згубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила провожати
мене на сходини?.. Невже, Оксано,
вважаєш ти, що я така нечесна?

О к с а н а

Та Бог з тобою! Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоїть на розмові
з своїм зарученим, то вже й нечесна?

Г а н н а

Авжеж, тут так.

О к с а н а

Навіщо ж ти виходиш
туди в садок?

Г а н н а

Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його ніде не бачу,
хіба що в церкві.

О к с а н а

Де ж ви розмовляли?

Г а н н а

Нігде.

О к с а н а

А як же він тебе посватав?

Г а н н а

Як? Через сваху. Як звичайно всі.

О к с а н а

Я щось не розберу.

Г а н н а

Бо ти не знаєш
тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
тобі розкажуть, бо всього достоту
і я не знаю.

О к с а н а

Нібито виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?

Г а н н а

Так найпристойніше.

О к с а н а

Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха, мрійливо.)
Я ж, було, щовечір
виходжу до Степана на розмову.

Г а н н а

Як заручились?

О к с а н а

Та… як заручились…
Ну, раз стояла з ним не заручившись,
інакше хто ж засвататися може?

Г а н н а
(закриваючись)

Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима.)

Г а н н а

А твоя матуся
не знає й досі про твої стрівання?

О к с а н а

Чому не знає?

Г а н н а

Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?

О к с а н а

Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.

Г а н н а

Оксано!
Що тілько ти говориш?
(Знову закривається.)

О к с а н а
(сміється)

От дурненька!

С т е п а н
(увіходить поспішно)

Оксаночко, передягнися швидче
в московське вбрання. Там прийшли бояри.

О к с а н а

Та мати ж кажуть, що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.

С т е п а н

Бачиш, любко,
ти маєш тілько їх почастувати,
та й знов у терем вернешся.

О к с а н а

Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По нашому, чи, може, як інакше?

С т е п а н

Ти винесеш їм на тарелі меду, -
матуся прилаштують, як там треба, -
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста...

О к с а н а

Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені почулося?

С т е п а н

Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, -
то тільки звичай!

О к с а н а

Се ще также звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!

С т е п а н
(понуро)

Як хочеш, тілько ти нас там загубиш.

О к с а н а

Таке вигадуєш!

С т е п а н

Ба, ти не знаєш,
які тут люди мстиві... За зневагу
старий боярин візьме, як не вийдеш,
а він же думний дяк, він має силу -
он син його ще молодий, - вже стольник;
він оклепає нас перед царем,
а там уже й готово "слово й діло".

О к с а н а

Ти не жартуєш?

С т е п а н
(ще понуріше)

Як тобі здається?

О к с а н а
(з жахом)

Степане, та куди ж се ми попались?
Та се ж якась неволя бусурменська?

С т е п а н

Я й не казав тобі, що тута воля.
Та якби ми не гнули тута спини,
то на Україні, либонь, зігнули б
у три погибелі родину нашу
московські воєводи… Ось ти млієш
з огиди, що тебе якийсь там дід
торкне губами, а як я повинен
"холопом Стьопкою" себе взивати
та руки цілувати, як невільник,
то се нічого?

О к с а н а

Боже мій... Степане!
Хто ж каже, що нічого?

С т е п а н

Отже, бачиш...
Та що я тут розвожуся? Там дяк
мене чекає. То скажи, Оксано,
ти вийдеш?

О к с а н а

Я не знаю...

М а т и
(виходить з кімнати)

Вийди, доню,
голубонько! І я тебе прошу!
Не дай мені старій на очі бачить
Степанової згуби!

Г а н н а

Ой сестричко!
Якби ти знала, що за лютий дід
отой боярин!.. Я тебе благаю!
Сестриченько! Не загуби ж ти нас!
(Ридаючи кидається до Оксани.)

О к с а н а
(до Ганни холодно, якось надміру.)

Я вийду. Дай мені московське вбрання.
(Ганна кидається до скрині.)
А ви, матусю, наготуйте меду.
Іди, Степане, бав тим часом гості.

Степан, похиливши голову, виходить. Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.

Далі

Подається за виданням: Леся Українка. Поезія. Драматичні твори. Київ, в-во НАУКОВА ДУМКА, 1999 р.