Ангел на ймення грушка

(Оповідання з циклу "Історія мого (на)роду")

В то важко повірити, але…

…Своїй появі на світ Божий я завдячую старій груші. Отій старій груші, що стоїть майже на межі з сусідським городом, між малиною та дровітнею, за літньою кухнею. А якогось року на одній з її товстенних гілок в мене була гойдалка, аж доки наступної весни малинові зарості не обступили і грушу, і дровітню з усібіч.

* * *

Добре пам’ятаю її ще з дитинства: чорні гілки, схожі на розчепірені пальці казкової потвори, товстезний вузлуватий стовбур… Особливо страшно було проходити повз грушу ввечері – пізньої осені чи навесні, коли голе віття ворушилося на вітрі, мов крила дракона. Дуже рідко в тих гілках зависав ліхтарик-місяць або зорі, частіше за них чіплялися темні кошлаті хмари, які несли негоду. Лиха груша.

Вона ніколи не родила. Мені було дуже дивно, чому це геть нікому не потрібне дерево не зрубають. Ні краси, ні плоду – жодної користі. Навіть мотузку для білизни об неї не виходило зачепити.

Щороку навесні вкривалася рясним білим цвітом, наче до вінця наречена… Над нею гули бджоли з дідової пасіки. Ця груша зацвітала найпершою – відразу за морелями. Але ніколи не родила. Щороку, наприкінці серпня, я шукала хоч найменшеньку, найпоганшу, найтерпкішу – хоч би одну-однісіньку грушку, тільки покуштувати. Шукала – і не знаходила. Вже давно достигали бери в садку коло хати, й лимонки на схилі яру, і солодкі дульки-гнилички у дворі нашої сусідки. А та стара груша стояла безплідна, вкрита темнозеленим із золотавою сивиною листом. Я сердилася на неї. Проте груша мовчала.

* * *

З найперших моїх дитячих споминів золотою ниткою проступають пахощі свіжого хліба. Духмяний, ні з чим не зрівняний запах щойно спеченого хліба. Солодкий? Терпкий? Він чарівною хмарою розлітався по всьому обійстю й виманював мене навіть з найцікавішої забавки. Вломити хрумку шкоринку. Відчути кінчиками пальців пружну силу хлібного тіла – допіру з вогню, він ще палав тією неземною міццю святої (чарівної?) стихії. А зрідка, як небувала розкіш, мені діставалася гаряча, натерта салом перепічка.

Мені так смакував той гарячий свіжий хліб, але бабуся завжди чомусь не дозволяла поласувати ним досхочу, казала: «Не їж свіжого тіста – живіт заболить! Завтра накуштуєшся». Але наступного дня з таємниче-чарівного хліб ставав просто хлібом і мені його вже так не кортіло.

Справжній домашній хліб бабуся пекла зрідка, частіше ходили купувати до лавки, зате коржами до молока чи мнишиками балувала мене частенько…

Але я не любила їсти. І снідати, й обідати, й вечеряти видавалося мені непосильною працею. Тільки в доброму гурті вдавалося впоратися з тарілкою борщу без сліз. Або ще з дідом чи сестрою навипередки. Здавалося, я ніколи не була голодна.

Ми ніколи не викидали їжі. Чомусь ніколи. І тато, і мама, й обидві бабусі, й обидва дідусі, і навіть всі тітки одностайно мені повторювали, що залишати в тарілці недоїдки – гріх. Не хочеш крізь силу доїдати – не бери наступного разу стільки, а як сама насипала, то вже мусиш з’їсти. Більш того, кожен зачерствілий, запліснявілий окраєць і мама, й тітки збирали до особливих полотняних торбинок, аби потім завезти в село на гостинець корові – щоб добріше молоко давала. Корова дуже тішилася з того гостинця, трепетно-лоскітно брала кожен шматочок своїми м’якими губами, а потім торкалася долоні жорстким, як тертушка, язиком. Аби опісля дати щонайсмачніше в світі молоко.

Всі якось дивно шанували той хліб. Варто було впустити кусник на землю, як чулося: «Підійми, поцілуй…»

…Трепетна запашність раю, світлого раю мого дитинства. Пахощі домашнього хліба, польового зела від усіх недуг, молока, «свинячої» бараболі з баняка… Так смачно було зцупти ту «нетвою» гарячу картоплинку й обпікаючи пальці, обібрати лушпиння – вона смакувала зовсім не так, як звичайна, людська, картопля на вечерю.

Пахощі родючої, чорномасної, ситої землі навесні, коли тільки-но сходив сніг і зацвітала сонячна мати-й-мачуха, випускала котики верба, кучерявилася молода, ще не жалька кропива. Ми з бабусею тоді ходили у яр нарвати тієї кропиви та пшінки коло ручая на найсмачніший у світі зелений борщ.

Пахощі гарбузового насіння, сушених яблук і груш, розстелених на печі восени…

Тільки з тієї груші мені так і не вдалося покуштувати жодної, навіть найменшенької грушки.

Я дивувалася. «Усі ж дерева на кутку родять!» Я сердилася. «От капосна!» Я просила. «Ну, будь ласочка…»

Але груша мовчала.

* * *

Бабуся чомусь не знала казок… Бабуся знала все на світі: як варити чарівну кашу, що від неї діти ростуть швидко-швидко; де шукати опеньки; як робити ляльку з кукурудзяного качана; де ховається чорна ворона, котра краде криниці, коли діти не хочуть вмиватись; як вгадати годину й негоду; чому одну бабу-сусідку звуть Ковбаскою, а іншу Гарбузкою, й чому не можна говорити поганих слів (бо язик стане довгий і чорний, наче вуж!); де живуть ангели; як плести вінок, а як корону… Бабуся знала все на світі. Крім казок. Не знала – та й годі. А я того вечора ніяк не хотіла засинати без казки. Врешті не витримала й вигукнула:

– Ну то прочитайте! Мама ж книжку лишила!

Але бабуся відповіла зовсім дивно:

– Та я, дитинко, не вмію читати…

Я завмерла. То була якась зовсім несусвітня річ – БАБУСЯ НЕ ВМІЛА ЧИТАТИ!

– Бабусю, так не буває, щоб людина не вміла читати! Усі вміють читати! Навіть я.

– А я от не вмію…

– Хіба вас мама не вчила читати?

– І мати моя теж неписьменні були.

– Ну а школа? До школи ж ви мали ходити! Всі діти ходять до школи! Я вже теж ходжу. Ось зараз я ходжу в перший клас… А наступної осені піду в другий клас. Потім у третій. А коли я провчуся у школі стільки, як сестричка, то піду в університет і буде в мене не одна вчителька, а десять професорів, і ота-акенні товсті книжки, – мовила я.

Бабуся лагідно всміхнулася.

– Моя розумничко! Вчися, доню, вчися… То велика Божа ласка… Я теж хотіла вчитись… – бабуся промовила то так тихо і якось печально, що мені захотілося її пожалувати. Пожалувати саме так, як вона мене жалувала, коли я забивала коліно чи обдряпувалася в малині. А ще мені трохи від серця відлягло, коли бабуся сказала те «я теж хотіла вчитись», бо я була вже злякалась, що моя найкраща в світі, найлюбіша бабуся могла – страшно подумати! – прогулювати школу.

– Бабусю, а чого ви не ходили до школи?

– Та таке… Коли було мені, як оце тобі нині, сім рочків, то мати пішла записати мене до школи, але – от лихо! – чобіт в мене не було, щоб ходити туди. Ми тоді вбого жили, дуже бідували. З усіх кутків злидні на нас дивилися. Тато застудилися й померли. Залишилися мати з нами, малими. А ми з Івасем ще не помічники їм – тільки їсти давай. Як мати не старалися, не спромоглися мені на чоботи того року. Тоді вчитель і каже: «То нічого, вона ще дрібненька, хай підросте й наступної осені прийде».

– А чого ж ви наступної осені до школи не пішли?

Бабуся закам’яніла. В її завжди теплих сонячних очах, обрамлених промінчиками зморщечок, застигла скорбота, така сива й гірка, мов полин.

– Не питай, дитино… – бабуся дивилася вже не на мене, а в якусь далеку далину, далину минувшини. – Тоді прийшло на людей страшне лихо. Голод прийшов…

Від слів «прийшло лихо» я зіщулилася під ковдрою, скоцюбившись клубочком, як наші кошенята. Я уявила те Страшне Лихо – високе, сіре, кошлате – як воно прийшло в село й налякало усіх: і дітей, і дорослих, і навіть котів-собак. І люди від страху навіть школу закрили. Ух, яка страшна казка! Але слова «голод прийшов» заскочили мене несподіванкою.

– Бабусю, як це «голод прийшов»?

– Не стало, що їсти… – бабуся, здавалося, не чула мене, вона все ще вдивлялася в ту таємну далину минувшини.

– Як це «не стало, що їсти»? Хіба ви не мали поля, не мали городу? Хіба тоді не садили картоплі? Не сіяли пшениці? – я ніяк не могла зрозуміти, про що це каже бабуся.

– Садили, дитино, сіяли… І родила земля наша, рясно родила. Дай, Боже, щороку… Та прийшли лихі люди й усе забрали, до зернини забрали. А тоді прийшов голод.

– Й у вас не було хліба?

– Не було хліба…

Я дивилася на бабусю широко розплющеними очима і ніяк не могла зрозуміти: як це можна, щоб у дітей не було хліба. Можна жити без шоколаду, хоча й тяжко, можна протриматися без бананів і помаранчів… Але без хліба? Бабуся раптом подивилася на мене:

– Ой дитино! Що це я, стара, тобі проти ночі розказую… Прости, Господи! Оце розговорила мене… Спи вже, спи.

Бабуся поцілувала мене та пішла й собі стелити до сну, молитись… Дідусь давно вже спав у сусідній горниці. Клубочком у моїх ногах скрутилась киця. А я лежала, згорнувшись під ковдрою і мріяла, що колись винайду машину часу й на всі гроші куплю в лавці хліба, свіжого, теплого хліба, чорного й білого, й віднесу тим людям, що жили тоді, коли моя бабуся була дівчинкою.

* * *

Наступного ранку я без жодної суперечки з’їла свою тарілку каші. Здивований дідо тільки гмикнув. З одного боку, мені тепер здавалося нечемним вередувати над тарілкою – я знала про Страшне Лихо й це було, ніби посвячення до якоїсь святої таємниці. А крім того, я дуже хотіла підлабузнитися до бабусі, щоб випитати в неї щонайбільше про далекі часи її дитинства, тож починати день із вередування над тарілкою було вкрай не доцільно.

Бабуся мила посуд. Я тихенько вмостилася коло неї на стільчику.

– Бабусю, розкажіть мені про голод…

– Знайшла, що питати! – з докором похитала головою бабуся.

Набравши щонайдорослішого виразу обличчя, я виструнчилася та промовила:

– Я маю знати, як жила моя бабуся, коли була дівчинкою. Адже колись у мене теж будуть діти й вони спитають: «А що ти знаєш про свою бабусю?» Так каже наша вчителька. Вона весь час повторює, що маємо розпитувати старших, як жилося раніше. Це називається «історія Батьківщини»!

Бабуся здивувалася. Завагалась. Мовчала й мила тарілки. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї.

Бабуся міркувала, чи варто довіряти мені таїну горя. А я стояла поруч і вичікувально дивилася на неї.

Тоді вона почала оповідати. Я знову сіла на стільчик і завмерла.

– Наші люди завжди любили землю. Любили ходити коло землі – орати, сіяти, плекати, чекати, збирати збіжжя. Земля в нас щедра, родюча: трудись біля неї – і вона віддячить. У нас у селі хазяйновиті люди були, гріх нарікати на ледарів. Майже в кожного корівчина була, а в декого й по дві-три, ще й волів пара чи конячка. А садки – кучеряві, як віночок, круг хати. Та захотіли лихі люди забрати в наших людей землю. Спершу ввели великий податок на садки – за кожне дерево мусив господар платити до державної скарбниці. Та люди не мали таких коштів – цілий рік треба було працювати, щоб заплатити за такий садок, як оце в нас нині. Хто не міг платити, то до нього приходили й вирубали дерева круг хати – і яблуні, й груші, й сливи…

– І в нас вирубали?

– І в нас. Усе крім однієї груші-дички, бо побачили, що вона не родюча. Тому й лишили. …Заплакали люди – сумно без садка біля хати, голо. Не біліє весна квітом. Не пахне літо яблуками. Нема тепер дітям ласощів. Але жити можна – то треба жити… сіяти хліб, саджати бараболю, городину, порати худобу. А наступного року ввели великий податок на корів і коней, на свиней і курок. Хто не міг заплатити – приходили й забирали скотину. Тяжко стало – ні молочка, ні яєчка. Сухий хлібець і пісна картопля. Але треба далі працювати, біля землі ходити. А тоді… Була якраз осінь, як оце зараз, прийшли буксіри – це такі ледацюги були, що не хотіли коло землі трудитися – й почали в людей забирати й зерно, й картоплю. Все-все. Казали, то державі треба. А ви, люди, живіть чим хочете. А як бажаєте мати миску баланди, то ходіть робити у колгосп. Забрали все-все – й вивезли. Й не стало чого їсти. Почали люди мерти від голоду. І старі, й молоді, й діти… Було в селі півтисячі дворів, а за рік лишилося хіба з двісті. Так люди мерли, що й ховати не було кому. Їздила від колгоспу підвода та збирала покійників по дворах, кидали їх до рову глибокого, одного на всіх, і присипали трохи землею, а наступного дня знову кидали до нього мерлих. А бувало й ще живих із мертвими ховали… Страшно. Усі, хто той 33-ій пережив, наступного року до колгоспу записалися. А хто не записався, того на чужину вислали, на північ, в сніги. І назвали куркулями.

– Бабусю, а як ви пережили той 33-ій? – я не зрозуміла, що 33-ій, то просто 1933-ій рік, один звичайний рік ланцюгу століття. Мені здалося, що то якась особлива назва для голодного року й це містичне число, ніби вкарбувалося в моїй голові вже назавжди. – Це ж не можна цілий рік нічого не їсти… День можна, два. Тьоті, як операцію робили, то вона три дні не їла. Але цілий рік не їсти не можна.

– Що ми, дитинко, їли?.. – бабуся зітхнула. Її погляд знову блукав у далині десятиліть. – Як забирали зерно, то все забрали – і пшеницю, й жито, і ячмінь. Навіть те, що на насіння було – забрали. І картоплю – всю чисто. Лихі ті буксіри були. І якби ще чужі нелюди, а то свої ж, односельці. Навіть квасолі вузлик забрали. Хіба совєцькій державі той вузлик треба був? Певне, що собі… Але чогось торбу з маком лишили. А того літа дуже мак уродив. Ото кажуть: сім год мак не родив – і голоду не було, а того літа такий багатий уродив, що й диво. А голод прийшов. …То ж мати цілу велику торбу маку навіяла. І чогось буксіри той мак не забрали. А ще ми якраз щойно кукурудзу були перелущили та ще качани не викинули. То зерно, звісно, забрали… але мати терла ті качани і з них робила коржики. А ще тоді була вродила цибуля. То ми пекли її в жару, в попелі. Але найбільше нас виручила грушка-дичка. Ох та грушка! Ангел Божий, а не грушка! Не було на ній грушок роки зо два перед тим, а тої чорної осені вона зродила так рясно, як ніколи в світі – цілий мішок мати насушили. І були ті груші дрібнесенькі, як біб, а солодкі-солодкі, наче мед. І це стільки грушок і цибулі було в нас знову тільки в 46-му, коли після войни теж голод був… Ото мати візьме, та потре тих грушок на муку, та додасть маку, та кукурудзиння, та насмажить млинчиків. Хай пісних, без олії, на голій пательні, а таки їсти можна. А навесні в ті дні, що ходила до колгоспу, за день роботи приносила жменю дерті чи макухи, а ми з Івасем теж не гуляли – нашукаємо якоїсь кропиви та пшінки, та лободи, то й маємо у вечері кашу таку зелену чи борщик. І так оце рік протрималися, що й навіть не попухли. А далі воно трохи легше стало.

– Бабусю, а це тільки в нашому селі такий голод був?

– Та де ж, дитино, тільки в нашому! По всій Україні… Немає такого села, щоб він не зачепив. Це в нас тільки половини дворів не стало, та ще хутір пропав… А є такі села, де до душі вимерло.

– І всі-всі люди бідували, як оце ви?

– Ой, мала, бідували ще гірше… В нас же якась цибуля лишилась, і маку торба, а головне, грушки. Цілий мішок. А в декого й того не було. Проте… Жив у нас через яр чоловік один. То колись моя мати з його жінкою дружили. Мати ж моя, прабаба твоя, ткалею була – на півсела ткала. Ото буває, як занесе вона тій сусідці полотно, то та і заплатить, і якогось коржа нам з Івасем на гостинчик передасть, жаліла нас, сиріт. А чоловік її партійний був і, як колгосп робили, то в коморі працював. То ж у них на столі завжди достаток був – і хліб, і до хліба. Дізнався він якось, що його жінка сусідці потай шматок вділила й насварився дуже. Більше нам ніяких гостинчиків не перепадало. І навіть тієї осені, як усе в людей забирали, то його хату обійшли – бо він колгоспний, та ще й начальство. То ж коли усі вже голодували, у них іще хліб на столі був. А на весну вивезли з села все зерно… то і йому також урвалося. Похворіли в нього діти, не звиклі їсти колгоспну юшку з бур’яну та дерті. А йому з горя кров у голову вдарила. Прибіг він якось до матері, увірвався в хату, схопив її за свитку й трясе: «Скажи, відьмо, чого в тебе діти вже скільки місяців хліба не нюхали й живі-здорові, а мої попухли й лежать колодами?» Ми на печі принишкли – страшно: дядько, мов той ведмідь у кожусі, а мати худа, зморена, в латаній свитині. Мати стала, ставно так, аж виросла наче, подивилася йому в очі та й каже: «Бо мене Бог на світі держить! Бог і правда!» І він якось ізнишк тоді, ніби й поменшав, розвернувся та мовчки пішов… Проте змилувався тоді над ним Господь, одужали його діти…

Оте «Бог і правда!» навіки закарбувалося в моєму серці. Вже давно був перемитий посуд. Я помогла бабусі перетерти його та сховати в мисник.

– Отаке воно, дитино, було в світі, як я малою була. Не дай, Боже, нікому! То ж ти шануйся! І хлібець святий шануй – бо він дар Божий.

Того дня я мала багато роботи: наче білочка, збирала горіхи, що натрусив за ніч вітер, разом із дідом різали гарбузи – вибирали насіння, а решту кришили корові й телятку, палили бур’яни на городі, а потім ще й варили свинячу картоплю. Натомилася. Але все ж увечері, коли бабуся мене помила та вже постелила спати, я дістала книжку казок і мовила:

– Бабусю, як ви у школу не ходили, а я ходжу, то давайте я вам почитаю казочку перед сном, – і раптом заплакала. Цілий день не плакала, а от увечері, коли вкладатися, взяла й заплакала. Так мені стало шкода моєї маленької бабусі, і її братика, що давно-давно загинув на війні, і прабабці-ткалі, котрої я теж ніколи не бачила, проте вона лишила по собі домоткані рядна та строкаті доріжки… Й усіх-усіх покривджених, замучених, закатованих, заморених… – Я тут казку знайшла про панну і золоту грушку. Там ще була лиха відьма, що спершу забрала в панни хату, потім зарізала корову, що панну гляділа, а потім хотіла зрубати стару грушу… Але все добре скінчилося – панну сам князь посватав…

* * *

Минуло десять років. Знову осінь золотою панею ходила по світу. Приїхали в село.

У хаті й досі пахло бабусиною любов’ю. Пахло піччю й чеканням. І зелом, і сушкою. На столі стояла банка молока – купленого в сусідки. Городами пливли гіркуваті дими від спаленого картоплиння. Жовтень.

Вже півроку, як бабуся пішла. Пішла до Бога. Ніби на хвильку вийшла до сусідки потеревенити. Тому в хаті й обійсті досі пахло бабусею. І дитинством.

Але й дитинство теж пішло. Я вже була студентка. Горда свого звання студентка визначного університету зі славними традиціями. «В мене тепер десять професорів і ота-акенні товстющі книжки,» - згадалося. Приїхала в село не на канікули – у свою першу наукову експедицію. Завідувач кафедри історії мобілізовував добровільних помічників, які збирали б свідчення людей, що пережили голодомор. Зранку з нотатником я обійшла всіх старших людей на селі. «…Мені б журналістський диктофон! Ох…» Розшифровувати записи малася наступного дня. Бо по обіді ми з мамою ще поралися в садку – збирали останні зимові груші. Обривали їх з дерева, складали в ящики й ховали в погріб, а там вони вже достигнуть. І будуть солодкі й соковиті, з ніжно-рожевою м’якоттю. Усі мої друзі з нетерпінням чекають на грудень, коли я пригощатиму їх нашими грушками. Таких грушок немає ніде в цілому світі – їх щепив мій покійний дідо, давно-давно, ще як мама малою була.

Ми вже верталися до хати. Зупинились на хвильку біля дровітні. Вітерець, легким порухом крила, обсипав нас дощем із золотих червінців. В цієї старої груші-дички, що в малиннику, листочки схожі на дрібні монетки. Але жодної груші. Я зітхнула:

– Все життя мрію покуштувати хоч найменшеньку гниличку з цієї груші… А вона ніяк не вродить.

– Та… – й собі зітхнула мама. – Я теж ніколи не бачила з неї грушок. Аж не віриться, що тоді, в 33-му, вона врятувала нашій родині життя. Тоді моя баба насушила з неї цілий мішок, дрібних, як біб, та солодких, як мед…

Вітер знову кинув на нас жменю золота. Мама ввійшла до кухні. А я все ще стояла, завмерши. Згадала дитинство. Перші шкільні канікули. Перехрестившись, вклонилася в бік старої груші. Крізь чорні корчуваті гілки виднілося небо – вже багато червінців обтрусив із груші осінній вітер. І раптом помітила, що те чорне вузлувате віття дуже схоже на струджені руки моєї любої бабусі. А ще на крила. Крила скорботного ангела.

Добірка творів із циклу "Квіти для Богородиці. Легенди"

Як зацвіла ялинка
(різдвяна легенда)

Жив колись у далекі часи в одному селі чоловік, звали його Йосип (на честь святого Йосипа-Обручника батьки охрестили).

Був він роботящий і чесно своїми руками на хліб заробляв. Справний господар: мав і хату добру, й у хліві худібчину, і ставок загатив, щоб рибу розводити, і сад такий розвів, що за його вишнями та яблуками сам княжий економ посилав. Був людиною справедливою та вдачі лагідної: з наймитами своїми завжди чинив по правді, не кривдив, як деякі хазяї буває; не скупий хапуга – і вбогому подавав, і на храм Божий жертвував.

Тільки одна гризота постійно ятрила Йосипове серце – жив там страх. Дуже боявся він – і неврожаю, який може всю працю коло землі нанівець звести, і стихії, котра може його обійстя та все, що стільки років чесним потом наживалося, в одну мить зруйнувати, і пошесті лихої, яка може його дружину та дітей забрати… А найбільше боявся він княжих воїнів і розбійників (хай береже нас милостивий Господь від усяких посіпак при зброї!) Та поки всі ці біди обминали його дім. Знав Йосип про те, що страх його не від Бога й молився ревно, щоб не боятися, проте все одно боявся.

А стояло його обійстя на краю села, ген під лісом, та ще й біля роздоріжжя: одна з доріг вела в княже місто, друга – через ліс до монастиря зі святим джерелом, третя – до села, а четверта в краї далекі бігла.

Одного зимового дня – було то незадовго до Різдва – порався господар на подвір'ї. Жінка з дочкою поїхали в сусіднє село хвору куму провідати, сини на ярмарок подалися спродатися перед святами, наймити стояли кожен біля своєї роботи. Сам-один лишився Йосип у дворі.

Аж раптом загавкали пси, чує – стукає хтось у ворота. Здивувався Йосип: "Ніби й день, і хвіртка відчинена… хто ж то стукає, а не заходить просто з добридень?"

Вийшов, дивиться – стоїть на дорозі молодичка, дитя до грудей пригортає. Стоїть, плаче й просить:

- Змилуйся наді мною, чоловіче! Сховай! Женуться за мною княжі прихвосні, та ще й розбійники душу мою шукають. Вбито мого чоловіка, спалено дім… Змилосердься заради дитини малої, бо не маю сили далі тікати… - і закашляла так страшно, ніби в грудях ковальські міхи заклекотали.

Оторопів Йосип – стоїть і не те, що слово мовити, але й поворухнутися негоден, так страх серце стиснув: "Княжі люди! Розбійники! Хату спалили! Боже, рятуй! Ще й недужа, заразу якусь у дім принесе… Що робити? Сказати: "іди з Богом, людино добра"? Але як тоді на світі жити, як перед Судом Божим стати – кров же її буде і на моїх руках…" Аж морозом поза шкірою сипонуло бідаці: і те страшно, і те. А молодичка на вбога стоїть, дивиться на нього благально і дитя до грудей притискає.

Зітхнув Йосип тяжко, аж рукою махнув. Потім узяв жінку за руку та завів у двір. Таки сховав її з дитям – у таємній комірчині (була в нього така про всяк випадок на лихі часи):

- Посидь тут, небого, до вечора, а жінка вернеться, то придумає, чим тобі зарадити.

Вернувся на подвір'я до праці – все з рук від тривоги падає, не йде робота. Аж тут згадав, що дружина просила ялинових гілок начухрати, бо буде якісь ліки варити. Думав зранку наймита послати й забувся. "Ото приїде моя стара, то висварить добре – і за діло. Геть із голови вилетіло…" – зітхнув тихцем. Узяв топірець і пішов до лісу – там на самому краєчку кілька ялин лапатих росло.

Наламав, несе добрий оберемок, думає: "Оце начухрав – хватить жінці й цюці й паці, вдруге йти не доведеться!" Тільки посапує, бо колюча глиця.

Аж тут загін якийсь дорогою несеться – при зброї, на добрих конях, мабуть, княжі. Ось їхній провідник коня зупинив і питає:

- Ану скажи, чоловіче, чи не бачив ти тут, як дорогою жінка з дитиною на руках ішла? Може, ще й бачив, куди повернула?

Аж пополотнів Йосип і в голові йому від страху запаморочилося, проте відповідає:

- Не бачив, ваша милість…

- А не брешеш?

- Та хай ця ялина зацвіте, не бачив! – з запалом проказав Йосип. Бо таки справді не брехав, адже не бачив він, як та жінка йшла – бачив тільки як на порозі в нього стояла. Та його вже й не слухали, бо воїни княжі махнули рукою, та поскакали далі, розділившись на троє: у село, у ліс, і дорогою до границі.

А Йосип попростував до хати.

Прийшов, поклав ялинові гілки на лаві. Дивиться – й очам своїм не вірить: диво! Зацвіла ялина!

Тут і дружина приїхала, заходить у хату. Показує він їй квіт дивовижний і розказує про свою пригоду.

Здивувалася жінка чуду Божому, перехрестилася побожно. Вирішили вони: як їм таке диво дане, то конче мусять допомогти бідолашній, бо над нею милість Господня. "…І не гоже проти Різдва хвору людину з двору вигонити, ще й з дитям малим," – завершила свою мову господиня.

До кінця святок переховували вони втікачку, аж доки та й одужала. Потім через купців, людей надійних, перевезли її до іншого князівства. Там у Йосипа кум жив, а він уже про вдовицю подбав, поміг на ноги стати – трохи заради милосердя Божого, трохи заради кума доброго.

А ялина стояла із цвітом дивовижним, не в'янучи, аж до самого Стрітення.

…З тих пір перестав Йосип боятися. Не те, щоб зовсім ніколи нічого не боявся, але вже ніколи не мучили його ті страх і тривога, що самі страшніші за всяку біду.

А ще відтоді щороку перед Різдвом приносив Йосип у дім оберемок гілок ялинових і прикрашали їх спершу діти, потім онуки квітами безсмертників, горобиновим намистом, яблуками, горішками, бубликами й медяниками – ніби на згадку про диво явлене… і на вічну пам'ятку про те, що ніколи не можна забувати про милосердя до ближнього, навіть коли страшно аж до смерті. Бо й Бог послав Свого Сина на землю заради милості, і перше, що сказали людям ангели, вісники Його народження: "Не бійтеся!"

Легенда про сині квіти

Колись давно, коли навіть зорі були молодшими, ніж нині, співали ангели пісню про небесний цвіт. Кажуть, що й тепер, коли тане сніг і перші весняні промені цілують землю, її наспівують дзвінкоголосі струмочки…

…Не було в Божім Раю синіх квітів. Майоріли-буяли прегарні квітки всякої барви: ніжно-рожеві й кармінно-червоні, пурпурові, багряні, сонячно-жовті, помаранчево-гарячі, навіть золоті та чорні – лише синіх не було. Навіщо? Адже цвіте над головою блакить небесна – очі вабить, серце тішить. І небо те – таке близьке, таке рідне, як Боже серце, що любові повне.

Та згрішили прабатьки роду людського й покинули Сад Господній навіки. Голою, суворою пусткою зустріла їх земля, на якій у поті чола належало їм здобувати свій хліб… аж доки Син Діви, Агнець білорунний, не введе дітей відкуплених до Раю нового.

Сумна й порожня лежала земля, чекаючи на першу борозну плугу, немов людське серце, скам'яніле від гріхів.

Зродила земля хліб, але зродила й терни колючі. І гірким був той хліб, у труді виплеканий, але не від поту – бо тужили люди за красою райською, тисячеквітною. І плакали, зводячи очі до неба синього – такого далекого, як Боже серце, що справедливе у правді Своїй вічній.

І зглянувся Господь над Адамом та Євою, і наказав ангелам Своїм щедро взяти насіння від цвіту райського й по всій землі його рознести.

Настала весна – розквітла земля грішна, стала подібна до Раю Божого. Це щоб люди не забували про Вітчизну свою святу й вірили: і душа пропаща колись також воскресне та розквітне в покаянні.

І всякого цвіту насадили янголи за словом Владики: розмалювала весна пелюстки у сто барв. Тільки синіх серед них не було. Навіщо? Адже квітне над головою небесна блакить – лишень очі здійми вгору…

І показувала Єва на квіти весняні та співала дітям своїм колискові про прекрасний Сад – там небо й Боже серце були близьким, як батьківські обійми, як мамин цілунок.

…Минули роки – заселили нащадки Адама та Єви землю. Збудували міста великі, опанували ремесла премудрі. Та й забули про Рай Божий, Вітчизну свою втрачену. Жадоба, а не туга за красою, серця гризла – не хліба відтепер прагнули, а розкошів, не квітів, а золота, не відкуплення і покаяння, а над ближнім своїм панування.

Суєта затуманила людям очі – розучилися вони в небо дивитися. Забули про правду Божу й любов Його вічну, й обітницю благу. Не вабить височінь серця, до тлінних скарбів прив'язані.

Сумно стало ангелам на те дивитися, як лихо та кривда панують поміж людей. Задумалися небесні жителі: що робити, аби нагадати нещасним про Вітчизну Райську?

Думали-думали… та й надумали! Як відвикли люди догори очі зводити, щоб у небо глянути, бо ходять, втупивши погляд у порох земний – може, ближній гріш який загубив? – то слід небесну голубінь по землі розсипати! Побачить хтось те диво небесне – та й защемить йому серце закам'яніле. А як зведе людина очі до високості, то згадає все, що забулося: і душі безсмертя, і Вітчизну Райську, і надію заповідану.

Взяли ангели полотно небесне – дорогоцінне... А воно ж таке гарне, аж за душу бере! То синє-синє – як спадає вечорова сутінь, то ясно-блакитне у літній полудень, а то буває тужно-голубе осінньої пори… Скільки праці, скільки любові поклали в нього майстри небесні, доки виткали на Божу славу! І як тепер кусень відкраяти?

Відрізали ангели від полотна небесного шмат, не одну сльозу зронивши, відірвали кожен по клаптику й темної зимової ночі рознесли по всій землі, на світанок ясний чекаючи…

…Та на ранок не сталося дива: зимовим сном спала засніжена земля, й віхола-завірюха замела всі ангельські сліди, і небесний дарунок їхній.

Заплакали ангели гірко – невже марною була їхня жертва? Та втішив Господь тривогу їхню, мовивши тихо: "Чекайте! Вродить диво з любові вашої!"

І стали янголи ждати, на землю сніжно вкутану позираючи, дива Божого сподіваючись.

Та мовчала земля під білим покровом захована – ніби чиста сторінка Книги ненаписаної.

Аж ось прийшла весна, теплим промінням сонячним світ розцілувала. Розтали сніги – і повсюди розцвіли квіти барви небесної: проліски, ряст, сон-трава і фіалки.

Прийшли діти до лісу зелень молоду на страву рвати – побачили диво дивнеє, квіти синії. І зраділи, й заспівали пісень, й пішли у танок. І почули серця їхні мову ангельську, тихий шепіт крил – і здійняли очі до небес. І промовило небо Господнє до сердець їхніх.

Дехто, як виріс, забув про явлене чудо, забув догори зір підводити – потонув у гріхах, як у морі сірому. Але були й ті, що не змогли більше суєті серце віддати, бо воно тягнулося до Божої високості.

З того часу так і повелося: щороку, як зійдуть сніги зимовії, розцвітають найперше квіти небесного кольору – сині, голубі, блакитні – ті, що з полотна ангельського Господь зростив. Дивляться квіти на людей і промовляють: підійми очі д`горі. Дивляться люди на квіти – і вічність стукає до сердець їхніх.

І цвітуть ті клапті неба з ранньої весни аж до пізньої осені. Спершу – проліском і рястом між нерозталих кучугур снігу. По тому – дрібною незабудкою в траві. Далі – синіють волошками серед поля золотого та дзвіночками на лісових стежках. Аж доки не зустрінуть сніги рясним морозцем під вікнами хат.

А небо Господнє цілий рік буяє голубінню над головами святих і грішних. І тільки вряди-годи ховають його від людей хмари – то певне, янголи тчуть нове полотно із райського шовку.

Квіти для Богородиці

Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в ясні й чисті оченята озерець, що низкою коштовного самоцвітного намиста розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь — від гаю через сім озер проз село до Десенки.

Від обрію до обрію, ніби зелена хустка, лежить лука. Вода в озерах синя, весняна, як небо, як очі дитини. Лука жовто-золота від кульбаб. Це квітневе сонце сонячним квітом розсипалось у траві. Від його гарячих цілунків парує земля.

Вдалині видніється село. Сонячні блискітки грають на бані величного давнього храму. Він, як велет-богатир, як невсипущий ангел-охоронитель, стоїть на варті біля дрібних хаток, що мов ягнята до пастуха, туляться до нього. Цвітуть морелі й вишні.

З іншого боку від села, за лукою, біліє березовий гай. Молоді листочки зеленим серпанком оповили тонкі дівочі постаті дерев.

Біля кринички на похилому стовбурі старої верби сидять пастушки. Пасуть череду. Грають у гилки. Чорні й червоні Лиски-Зірки строкатими острівцями розсіялися по луці.

— Агов! Дивіться!

Жвавий гурт пастирів завмирає, покинувши забаву.

Від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок тримає коло грудей.

Ось вона вже зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки чи золотої бані храму, лягають від неї осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Кращі за таємничий цвіт папороті. А здавалося, що вона кульбабки зриває…

Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?

«Диво… Чи на добро?» — шепталися того вечора між собою по селу люди.

Минуло піввіку.

Ранкове небо ясне й чисте, синє-синє, задивляється в оченята озерець, що самоцвітним намистом розсипалися посеред луки. Виткою ниткою поміж ними дзвенить річка Радосинь… Вдалині видніється село. Тільки храму вже над ним не видко, ще перед війною, тоді, як був голод, скинули дзвони й розібрали його на цеглу — для ферми. І садки коло хат не пишаються білим цвітом. Зате в луці щедро розсипала весна всякого цвіту. Малі пастушки пильнують колгоспну череду. Корови хрумають молоду соковиту зелень. Пастушки, нашукавши на бощик щавлю й пшінки, бавляться у гилки. Та раптом завмирають: від гаю іде прегарна Пані. Не стежкою — навпростець. Сукня на ній — небесна голубінь. На голові шаль — біла, як вишневий цвіт. Босоніж. Зриває квіти. Вже цілий оберемок… Ось вона зовсім близько, дивиться на пастушків. Очі — мов озера глибокі, лагідні, як у мами. Усмішка — сонце золоте. Ніби від річки, лягають від неї осяйні блискітки. В руках — дивовижні квіти. Наче живі.

Зупинилась, перехрестила пастушків, село, озера, луку — і зникла за вербами. Куди пішла?

Минуло ще піввіку.

Нема вже синього намиста озер. Немає Радосині. Немає луки й березового гаю… Рівними прямокутниками лежать квартали. Паралелепіпеди багатоповерхівок. Це Київ. Від села лишилася тільки назва… Реконструйовано давній храм, а він – як ангел з пораненим крилом, самотньо йому без овечок-хатин.

Між чотирма клаптями забудованих кварталів велетенський пустир. На пустирищі — смітник. Пісок — ні дерев, ні трави. Бляшанки, пляшки, бита цегла. Часом там містяни вигулюють псів. Скрізь довкола — будинки, біля них — школи, крамниці, дитячі майданчики. В манюніх сквериках поволі ростуть кволі клени та липи… Та посеред цього урбаністичного порядку сірою плямою хаосу лежить велетенський пустир.

Зграйка дітлахів бавиться на пустирі — кидають петарди. Хоч тут ніхто не кричатиме, що галасують під вікнами! Раптом завмирають.

— Вау! Відпад!

Пустирем ходить прекрасна Пані. Сукня на ній — голуба, як вранішнє небо, не запилене пчиханням автомобілів. На голові шаль — біла-біла. Босоніж — через іржаві бляшанки, бите скло, дроти, цеглу... Нахиляється, зриває квіти. Де вона знайшла їх на цьому пустирі? Вже цілий оберемок тримає коло грудей. Ось вона вже зовсім близько, дивиться на дітей. Очі — глибокі-глибокі, лагідні, як у мами, як із мрії. Усмішка — сонце золоте. Від її постаті довкола лягають осяйні блискітки. І квіти в руках — дивовижні. Наче живі. Зупинилась, перехрестила дітей, пустир, сміття, будинки — і зникла, мов і не було... Тільки відблиск її усмішки й пахощі чудо-квітів бринять у повітрі, мов пісня.

Ще кілька років відлетіло в ірій.

Зник пустир. З синьою, мов квітка, банею, стоїть капличка-свічка. Біля неї виростає храм. Довкола храму також кипить будівництво — будинки, крамниці. Життя! Вже й забулося про голий пустир-смітник.

Коло каплички дві літні жінки садять квітник.

— Як ти думаєш, чи буде з цього вулика мед, чи знову все згорить, як торік?

— Ні, цьогоріч буде діло. Восени ж машину землі були завезли, та й вода в нас тепер своя — поливати можна…

До них підбігає мале дівча, цвіте радістю:

— Бабусю! Я бачила таку гарну тьотю! Вона світилася, як свічечка в церкві. В синьому платті. Босенька. Рвала тут квіти — красиві, як у казці! Перехрестила мене й пішла…

Яблучний Спас
(апокриф)

Золотобоке сонце яблуком викотилося з-за обрію.

Золотобоке яблуко сонцем покотилося по траві.

Сяє, мов лампадка Божа. Солодкий запашний сік палахкотить і світить чарівним вогнем серед вранішнього туману. Всю силу літнього жару ввібрало в себе яблуко. Полум’яна спека полудня та лагідні цілунки світанків-смеркань виплекали медове золото. Боїшся його діткнутися – обпече! А торкнеш – холодне, ніби шовк. Це бо росами життєдайними напоєне.

Преображення Господнє – Яблучний Спас.

Колись давно, коли ще Адам і Єва були невинні й безгрішні, мов діти, росло по серед Раю два заповітні дерева. І звалося перше з них – Дерево Пізнання Добра та Зла. І звалося друге – Деревом Життя. І були вони окрасою Божого Саду.

Та згрішили люди. Непослухом зневажили свого Творця. І вигнав Господь з Едему прабатьків роду людського. І став Адам у поті чола здобувати хліб. І пекла Єва той хліб на вогні. І любилася з мужем своїм, і в муці народжувала йому синів і дочок. І співала їм колискові, і повідала казки. І згадувала втрачений Рай – і плакала. І пік їй серце вкрадений кусник заповітного плоду.

Десь там на краю світу є Божий сад. І росте у нім смарагдоволисте дерево зі срібними та золотими плодами. І хто покуштує з того дерева плоду – житиме вічно й горя не зазнає повік. Та не ввійти нікому до того саду, бо стережуть його грізні ангели з вогненними мечами. І тільки Агнець Божий, білорунний, відімкне колись ворота Божого Раю – і запросить дітей на гостину.

І слухали доньки Єви материні пісні. І співали їх своїм дітям над колискою. І слухали доньки Єви материні казки та повідали їх своїм донькам і синам.

Десь там на краю світу є чарівний сад. І ростуть у нім смарагдоволисті дерева зі срібними та золотими плодами. І хто покуштує з того дерева плоду – житиме вічно й горя не зазнає повік. Та не ввійти нікому до того чарівного саду, бо стережуть його грізні вогненні дракони. Та, може, постане колись богатир хоробросердий і переможе лихих драконів, і відімкне ворота чарівного саду, щоб кожен міг скуштувати омріяного плоду.

І слухали доньки доньок Єви материнські пісні. І співали їх своїм дітям над колискою. І слухали діти прадавні казки та, вирісши, повідали їх своїм донькам і синам.

Десь там на краю світу є чарівний сад. І ростуть у нім срібнолисті дерева з плодами золотими. І хто покуштує з того дерева плоду – житиме вічно й горя не зазнає повік. Та не ввійти нікому до того чарівного саду, бо ревнують боги до щастя людського, тому стережуть грізні вогненні дракони сад чарівний. Та, може, якийсь відчайдух і приспить пильну сторожу та вкраде плід заповітний – для себе і своєї коханої. І скуштують вони того плоду, і житимуть вічно, щасливі, як прабатьки у Райськім Саду.

І кожен хлопчак мріяв відшукати чарівний сад, здолати драконів і принести своїй коханій золотий плід. І кожна дівчинка мріяла, що для неї відшукає коханий чарівний сад і здолає драконів, і принесе золотий плід на срібнім тарелі. І виростали хлопчаки на юнаків. І виростали дівчатка на юнок. І закохувалися. І брали шлюб, не відшукавши заповідного плоду, не дочекавшись заповідного плоду. І любилися, і народжували дітей. І поринувши в щоденну працю, застрягнувши в щоденній суєті, переливали нездійснену мрію в пісні та казки…

І дивилися янголи на людських синів і дочок – і сміялися. Тоді сонячні лелітки стрибали по землі. І дивилися янголи на людських синів і дочок – і плакали. Тоді сірі дощі ховали від людей небо.

Як створив Господь Адама та Єву, і Сад чудесний на оселю для них, то посадив посеред Раю два дерева заповітні. І звалося перше з них – Деревом Пізнання Добра та Зла. І звалося друге – Деревом Життя. І були вони окрасою Саду Божого. Золоті та срібні плоди вгинали їхні віти, але не прийшов ще час людям скуштувати тих плодів.

І знав Змій лукавий любов Божу до Адама та Єви. І спокусив їх украсти плоди заповітних дерев. І послухалися люди Змія, не розгадавши лукавства його. І скуштували з дерева Пізнання Добра та Зла – і стали нагі, бо благодать Божа залишила їх. Непослухом зневажили свого Творця. І вигнав Господь прабатьків роду людського з Едему. А з Дерева Життя не зірвали плоду…

І забрав Бог Рай із землі. Посадив дерева заповітні перед престолом Своїм.

І затремтіло перше дерево смарагдовим листом, і заплакало. І затремтіло друге дерево смарагдовим листом, і заплакало.

І мовило Дерево Пізнання Добра та Зла:

- Для радості людської я створене, мудрість маю дарувати, а скорботу і смерть принесло. Золоті й червінні плоди мої обтяжують віття, але немає кому зірвати їх. Солодкі й запашні плоди виплекало я, але немає кому смакувати їх. Єдиний плід скуштували люди, та й той, зірваний невчасно, гіркою отрутою пече вуста їх, прокляттям і гріхом обтяжує серця. Не їсти дітям плодів моїх довіку. Для чого таку зневагу терплю я, Господи? Чи не для людських синів і дочок створив Ти мене, Володарю?

І мовило Дерево Життя:

- Для радості людської я створене, всяку рану, тілесну й душевну, зцілити можу, всяку недугу здолати, навіть смерть лиховісну прогнати. Срібні й самоцвітні плоди мої обтяжують віття, але немає кому зірвати їх. Солодкі й запашні плоди виплекало я, але немає кому смакувати їх. Обминули люди плоди мої, зневажили дар покаяння. Не їсти дітям плодів моїх довіку. Для чого таку зневагу терплю я, Господи? Чи не для людських синів і дочок створив Ти мене, Володарю?

І вислухав Бог скаргу їхню. І наказав ангелу зірвати по плоду з кожного, і віднести на землю, і посадити. І виросли з райського насіння яблуня й виноград.

І знайшли праонуки Адама та Єви яблуневе дерево й виноградну лозу, і скуштували плодів, і зраділи смаку їхньому райському, і втішилися силі їхній цілющій. І посадили біля осель своїх сади й виноградники.

І пробігла тьма віків над землею. Як не втримати води у пригорщі – все одно тікає повз пальці, так не втримати миті життя, що плине від початку часів до кінця часів. З’являються на світ Божий люди та й умирають, постають царства та й занепадають. Пил і пісок забуття вкриває руїни пишних палаців і бідняцьких халуп. І виростає трава нетолочена там, де стояли мури міста могутнього. У поті лиця сини Адама здобувають хліб свій, і у муці тяжкій доньки Єви народжують дітей. І буває, що вбиває брат брата, як убив Каїн Авеля. А буває, що й праведник ходить перед Божим лицем, як Енох. Отак котяться хвилі часу й немає їм спину. Тільки перед Господнім престолом тисяча років, як один день, і один день, як тисячу років.

І прийшли сини Божі перед Боже лице, і стали при Господі, і повідав кожен із них справу свою. І прийшли поміж них яблуня й виноград. І тремтіло їхнє листя від печалі, і від туги гнулося долу їхнє віття.

І заплакала яблуня, і промовила:

- На радість роду людському я створена. З райського насіння виросла, запашні та цілющі плоди дарую. За що ж терплю зневагу від людських синів і дочок? Яблука мої солодкі за прокляті вважають. Плодом розбрату і війни називають, тільки блудницям розпутним і царям кривавим, та ще жерцям поганським досхочу їх їсти вільно. Чи на це я створена? Де правда Твоя, Господи?

І заплакав виноград, і промовив:

- На радість роду людському я створений. З райського насіння виріс, запашні та цілющі плоди дарую. За що ж терплю зневагу від людських синів і дочок? Грона мої солодкі топчуть і п’янкий напій із них роблять. Богам поганським його жертвують, і впиваються аж розум їм тьмариться, і безчинства на оргіях свої чинять. Чи на це я створений? Де правда Твоя, Господи?

І вислухав Бог скаргу їхню, і сказав:

- Потерпіть ще трохи часу і прийде вам визволення.

І знову пробігли отарою овець слухняних віки над землею. Приходили на світ Божий люди й умирали, поставали царства й занепадали. І виростала трава нетолочена там, де стояли мури могутніх міст. Й у поті лиця здобували сини Адама хліб свій, і у муці тяжкій народжували дітей доньки Єви. І бувало, що вбивав брат брата, як убив Каїн Авеля. А бувало, що праведник ходив перед Божим лицем, як Енох. Бо все творіння зітхає і мучиться, очікуючи визволення синів людських, щоб звільнитися від тління.

І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та істини, і побачили люди славу Божу.

Народився Предвічний від Діви. І співала йому Донька доньок Єви колискові, над яслами схилившись, і повідала казки, від матері чуті. І пекла на вогні хліб, що у поті чола здобув муж Її.

І ходив Предвічний стежками гірськими, до міст великих і сіл малих заходячи. І дивилися на Нього люди – і бачили Сина Людського.

Як прийшла ж повнота часу, то хліб Він узяв, що у поті чола здобутий, на вогні спечений, і поблагословивши, Тілом Своїм нарік. І чашу вина Він узяв, що з грона виноградного вичавлене, і Кров’ю Своєю нарік, а Себе назвав Лозою Виноградною, а Отця Свого Виноградарем.

І зломили янголи Божі гілку від Дерева Пізнання Добра та Зла, і зломили янголи Божі гілку від Дерева Життя, і принесли на землю.

Й узяли люди два шматки дерева і сколотили хрест, і прибили до нього Сина Людського. І скрапувала кров свята на землю грішну, осквернену гріхами дітей Адама та Єви. І заплакали янголи Божі так гірко, що й небо сховало обличчя своє.

І спустився Син Людський до шеолу і вивів з пітьми його душі праведних. І воскрес із мертвих. І знову на небо зійшов, а в кінці віків прийде вдруге судити живих і мертвих. І тоді Царству Його не буде кінця.

І збираються вірні, й ламають хліб, у поті чола здобутий, на вогні спечений. І сходить Дух Божий і творить його Тілом Господнім. І беруть вино, з грона виноградного вичавлене, і наливають у чашу. І сходить Дух Божий і творить його Кров’ю Господньою – на зцілення, і очищення, і просвічення, і збереження, і спасіння, і освячення душі й тіла, на відігнання всякої примхливої думки і лукавого вчинку, на сміливість і любов до Бога, на збільшення чесноти та звершеності, на сповнення заповідей, на запоруку Царства і життя вічне.

І подивився Господь на виноградну лозу і спитав:

- Чи вдоволений позов твій? Чи забрав я зневагу твою?

І вклонилася виноградна лоза й мовила:

- Слава Тобі, Боже, навіки! Нині знищена наруга моя.

А яблуня змовчала.

І достигли яблука в садах, налилися сонцем і росами життєдайними, запашні й солодкі, пригинають віти до землі. І прийшли люди, і зірвали плоди золотаві й червінню-рум’яні, і принесли до храму Божого в день Преображення Господнього. Й по молитві подячній преобразилося яблуко – засяяла в нім благодать плоду Райського. І куштували люди, і дякували Богові, і щеміла в їхніх серцях туга за Царством, але й сили з’являлися хрест щоденний нести, суєту буденну долати, скорботи терпіти, радістю з ближнім ділитися. Преображалася віра в серцях їхніх і здійснювалися мрії заповітні.

І зривала Богородиця золоті та червінні, срібні та самоцвітні плоди з Райських Дерев і вгощала дітей Божих, і Агнець білорунний бавився з ними в саду перед престолом Всемогутнього.

І подивився Господь на яблуню і спитав:

- Чи вдоволений позов твій? Чи забрав я зневагу твою?

І вклонилася яблуня й мовила:

- Слава Тобі, Боже, навіки! Нині знищена наруга моя.

Небо звіщає Господню славу, і про чин його рук повідає земля. Всяке творіння нехай хвалить Господа!

Золотобоке сонце яблуком викотилося з-за обрію.

Золотобоке яблуко сонцем покотилося по траві.

Сяє, мов лампадка Божа. Солодкий запашний сік палахкотить і світить чарівним вогнем серед вранішнього туману. Всю силу літнього жару ввібрало в себе яблуко. Полум’яна спека полудня та лагідні цілунки світанків-смеркань виплекали медове золото. Боїшся його діткнутися – обпече! А торкнеш – холодне, ніби шовк. Це бо росами життєдайними напоєне.

Преображення Господнє – Яблучний Спас.

Поспішаю до саду. Збираю у кошик яблука, які рясно струсила ніч. Роса ноги босі лоскоче. Вмиваю лице. Зриваю виноградне гроно, що простягає мені лоза біля ґанку.

І кожне дерево в садку коло хати також простягає мені свій плід: «І мене візьми, і мене… І я хочу преобразитися разом із Сином Людським, разом із серцем твоїм!» Сливи й груші, персики й пізні морелі просяться до мого кошика.

Йду до храму.

Під хрестом залишаю свої гріхи, гіркі, як отрута, й тяжкі, як мертве каміння.

По Причасті розпрямлюю крила віри.

«На горі преобразився єси, Христе Боже, і ученики бачили славу Твою, скільки їм можна було, щоб, коли побачать Тебе розіп’ятого, страждання Твоє зрозуміли добровільне і світові проповідували, що Ти єси воістину сяйво Отчеє».

Преображення Господнє.

Молитва перетворює яблуко на Райський плід. Щемка туга за Царством – небаченим, незнаним – торкає серця.

«Преобразився Ти на горі, Христе Боже наш, показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки їм можна було. Нехай засяє і нам грішним світло Твоє споконвічне…»

Цілую золотаву шкірку. Затамувавши подих, загадую бажання – одне-єдине, заповітне.

«У Царстві Своїм пом’яни мене, Господи… Дозволь побачити лице Твоє, коли прийде час… Не в суд і не в осуд… Пізнати Тебе й преобразитися в образ Твій… Вірую, Господи, допоможи невірству моєму!..»

Куштую Райського плоду. Солодкий сік стікає з вуст і рук.

В ясному небі, дивлячись на людських синів і дочок, усміхаються янголи і розсипають по землі сонячні лелітки.

Преображення Господнє – Яблучний Спас.