«Mañana»: історія у фресках

І
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери:
жовто-білі величні лілії,
ледь помітні прозорі пера,
тихі води,
трави лимонові,
і цупкі - цукрові тростини -
в юних спогадах
чолов’яги,
вельми дужого,
з серцем дитини.

ІІ
Рукави закотивши абияк,
не приховуючи напруги,
писав звабниць гарячого Мехіко:
першу – в білому,
в жовтому – другу.
Все волосся їм пишно оздоблював
олеандрами запашними
і виводив тіла розхристані,
а себе - тіло й дух! -
поміж ними.

ІІІ
Всю історію бачив мріями,
всю нестриманість чув уявою:
індіанців у запеклих преріях,
та іспанців з слонами млявими,
жебраків із руками обдертими,
псів, що ладно кусають ноги –
кілька фресок,
багровим кольором,
все писав,
розмовляючи з Богом.

На долоні - олійними плямами -
долі лінії були стерті,
чолов’яга – великий, засмучений
окрай стін стояв розпростертий:

від кохання – все серце фресками,
від ідилій вже серце змучене,
чолов’яга з очима хлопчика -
в дужім тілі -
життя покручене.

ІV
Нагромаджено юних спогадів
у ранніх фресках Дієго Рівери -
все життя – й не помітив! –
повз Мехіко пролетіло,
неначе, пера.

«Te quiero»

Відверта - пишна
мексиканська танцівниця
вистукує всеціло твої ночі
рахує кількість поглядів ножами
і ріже тебе-ріже мов у клоччя
і так розпусно сипле сіль із жмені
повз склянку екзотичної текіли
спідницею розігріває погляд
і підпирає непристойно тілом

в ній грає кров
нестриманих ацтеків
від неї пахне свіжим орегано
чи кілька песо знайдеш у кишені
бо кілька песо – залікує рани
мов яблука налиті її груди
мов замовляння те тонке «te аmo»
відверто-пишна мексиканська танцівниця
лаштує ласо вмілими руками
засмагла –
аж маслинова синьйора
під співи ледь приземлених мар’ячос
так непристойно обіпершись тілом
тобі про щось таємне дуже плаче

гнітючий світ
строкатого сомбреро
повільно ллється в мексиканські ночі
жінки підборами збивають смуток денний
і ріжуть почуття ножами в клоччя
їх душі – квіти млосної агави:
раз у сто років дотикам відкриті
запеклі не чуттєві танцівниці –
коханки-жриці вічної кориди

відверто-пишна, спіла мексиканка
повз серенади ниючих мар’ячос
упавши на плече твоє
надривно про щось таємно
непорушно плаче

Avant-garde

Модельянівська жінка
меланхолійно
дивиться вдаль очима лляними
і неозоро
на шию точену
тіні лягають зірками скляними.

— Хочу їх бачити! Хочу їх бачити! Нащо ти твориш мене незрячу?
Очі – тенета! Очі, мов глейові…Так доленосно – нічого не бачать!
Наче з ребра мене твориш, нащо? Очі – пусті, мовби мушлі – чи пащі?
Страшно!

Пристрасті пальцями -
гра кіл і ліній:
лікті та плечі у пасмах каштанових
очі – то серце,
серцю б не битися:
стане не стане?

— Нащо підводиш відтінки побляклі? Мов темні клапті ці очі - лляні.
Ні!.. Я не бачу, хоч ґвалтом приходиш: нащо, ти снишся, півголий, мені?
У маячні!

Модельянівська жінка
меланхолійно
шию витягує вельми ажурно
і почуття
очима пустими тре - витирає
в золу,
ніби жорна.

Натурниця

Бути натурницею -
душу відкрити, мов тіло,
так оголити, щоб зайвих не мати прикрас:
ні біжутерії, ні макіяжу -
абстрактність:
тіло - не тіло -
душа!
Ну, а тіло… каркас!

Кожному погляду
дати торкнутися цноти
м'якості, ніжності, лагідної серцевини
бути натурницею:
тіла - свята непорочність, тіла - невинність
серця - безсила провина.

Бути натурницею -
для дивака-футуриста:
Малюй – не малюй – мазками -
закресли в стократ...
Тіло - не тіло – абстрактність,
Душа – таємниця… наче пречорний,
великий, суцільний квадрат.

Бути натурницею
груди свої оголяти - одяг знімати,
розв'язно бентежити натовп:
Тіло - не тіло – абстрактність!
Відверто хотіли? Душу візьміть,
ось вам - відвертість -
нате!
Бути натурницею!..

Вулф

Вона –
та,
котра подібна була
вирваній з серцем гвоздиці,

та,
котра листи берегла
в кишенях, немов у каплицях.

Вона –
та,
котра попри слова
зайвого б не сказала,

та,
котра понад життя
думки ефемерні кохала.

І сама була ефемерна:
є вона чи померла?

Та, що мовчанням зітхала –
є вона чи не стало?

Вона –
та,
котра любила тонкі
фаянсові вази із Персії,

та,
котра ходила сама
на вечірні відверті конфесії,

та,
котра в задзеркаллях нічних
вічність у повню шукала

Вона,
ніби далеко пішла,
залишивши прозу –
кресало.

Мовчанням ледь-ледь зітхала,
суть у обличчях шукала:

є вона
чи
не стало?

Досі

Чжуан-цзи
і досі
літає
метеликом
над хризантемами,
опадає
росою
на трави,
шукає неправди
у плині думок
зів’ялих кущів жасмину,
закриває очі
долівками червоного листя,
рахує сумбурно хвилини –
аби не дізнатися суті
сухої осінньої миті,
котра дощами зрине
і вже швидко скропить
слізьми дрібними
хризантемам
сухі
язики.

Еніґма

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його дерлася папороть
руки мохом зеленим
крилися
ну, а ноги вростали
у жимолость
до самісіньких
аж колін

Він? Не він?
Він? Не він?

Крізь шпарини
соборних стін
з довгих рук
пробивалися
крила

Він? Не він? Він? Не він?
Не зловила!

Chili – mi amor
“No puedo ser sin que las hojas” –
Pablo Neruda

Чилійська осінь набридливо, нудно
Дощем обмотує лози марудно,
І гронам синім шепоче усюди
Дещо із раннього Пабла Неруди.
Опале листя зливається з брудом
Дощі суцільні – дощі усюди:
Що з нами буде? Що з нами буде?

Дозріли слова, наче грона налиті
І плечі у сутінках, як в оксамиті.
Останні зізнання останньої миті,
Неначе карафки із горя розбиті
Лиш краплі вина на фотелі розлиті.
Що з нами буде? Що з нами буде?
Чилійська осінь – дощі усюди.

Смакуємо біль, наче вина гурмани,
Чилійська осінь – осінь туманна.
Це Шардоне огортає дурманом,
Поезії шерхіт… вино – і омана:
Що з нами буде? Що з нами буде?
По виноградниках осінь марудно
Шепоче поезії Пабла Неруди,
Чилійська осінь – осінь усюди.
-----------------
* No puedo ser sin que las hojas – Я не можу існувати без листя
* Chili – mi amor – Чилі – моя любов

«Beata Beatrix» або благословенний образ Росетті

Молодий перерафаеліте,
Ти молився до музи тричі?!
З гординею на обличчі
Ось – твоя Беатріче…
Ось твоя Беатріче:
Погляди-дотики, вистачить?
Свіжістю мрій, наївністю слів,
Душу, мов камінь виточить.
Випустить тріщину настіж життя
Beata Beatrix – Beata!
Ефірній красуні остання сльоза,
Роздерті надії, втрата…

У ряді полотен блідих і сумних
Біль – безсердечна залежність,
Сотні змарнілих, самотніх жінок
Смерті вселика безмежність!
Beata Beatrix! Благослови
Горе на їх обличчях,
Душу, мов камінь, музі віддай
Тричі ж молився, тричі!
Благословенна у слові твоїм
Beata Beatrix – Beata!
Твоя Беатріче – остання сльоза,
Немилосердна втрата!
Beata Beatrix – Beata!