* * *
двері закриті
на ключ,
коріння дерев
вп’ялось у землю,
а серце переганяє
ту саму кров

* * *
на перехресті
між териконів
гуляв кріт,
напуваючи землю
водою
зі своїх кишень

* * *
лушпиння цибулі
приховують у собі
сторінки книг,
що вражають нас до сліз

* * *
він не може
згорнути крила,
бо глина
замастила їх
і не дають
злетіти птаху,
що змальований
на глечику
з молоком

* * *
годинник
є зозулею,
бо підкидає
нас в життя,
а потім
так само
забирає
з нього
* * *
янголи не палять
квітів,
що зів’яли
у листі
барбарисових цукерок,
липких пір’їн,
де запалена
ватра
випускає
хмари
у плав неба,
між гілля,
заплетене
коріння,
що давить дерева
у сік
нектару роси,
краплин
зів’ялих
крил

* * *

дерево росте,
будинок
не дав
тріщин,
а дитина
вже жбурляє
каміння
в батьків город

* * *
пакетик
зеленого чаю
з присмаком
Боянових трав
вдихає пару
крапель роси,
втоми спраги,
жайвора
після співів
у колючому терні

* * *
я ловлю
хвилі радіо,
раз за разом
перебираючи
їх нитки
у пошуку
родзинок
для своїх
вух,

та зрештою
зупиняюсь
на білому шумі,
де замість нот
лише шепіт
і ще
дещо...

* * *
листя
залишає дерево
наївшись фарб
як дитина,
що прагне свободи,
змінюючи
зелений
жовтий
червоний

зловлений вітром
припадає до землі
і в’яне
гербарій,
розкладений
у книги

дерево
продовжує жити