ЛІТО

Як то гарно, як то любо
Грає сонце над Дніпром.
У м’якій смугастій шубі
Джміль дріма під лопухом.
Пахне літом. Синій дзвоник
Ніжно світиться між трав.
А манісінький сюрконик
Нам на скрипочку заграв.

ВУЛИЦІ В ЖОРЖИНАХ

Вже небо не таке, як влітку.
В жоржинах вулиці й хати.
Снує павук тоненьку нитку –
Наводить між гілля мости.
В імлі ранковій сяють роси,
На вуха шапку гриб натяг.
Птахи, на крила взявши осінь,
Курличуть журно в небесах.
Пишаються зерном стодоли,
А сіно складено в стіжки.
І пахнуть медом доокола
Земля, і сонце, і грушки.

ХУРДЕЛИЦЯ

В білій куряві усе –
Хурделиця сніг несе,
Крутить, южить,
Метеляє,
У хати всіх заганяє.
А я її не боюся,
Бо з віконечка
Дивлюся.

СТРАШНА ЗВІРИНА
безкінечник

В лісі ми не боїмося
Ані вовка, ані лося,
Ні ведмедя, ні лисиці,
Навіть кабана.
Лиш одна звірина
Нам у лісі страшна:
Довгоносий, довгоногий
Комарище,
Що над вухами
Дзумить нам і свище.
Він гуде, і пищить,
І кружляє,
Боягузів безупинно лякає.
Але ми не боїмося
ані вовка, ані лося,
Ні ведмедя, ні лисиці,
Навіть кабана...

ЄНОТИ І НОТИ

Маленькі єноти розучують ноти –
Музику люблять маленькі єноти.
Кажуть: – Не хочем ні їсти, ні пити –
Тільки співати і ноти учити.

ГУСЕНЯ

Гусак сьогодні у книгарні
Книжки купив для сина гарні.
Тепер маленьке гусеня
Читає з татусем щодня.

ІШАЧОК

Ось маленький ішачок.
Він катає діточок.
У візочку возить всіх:
І великих, і малих.

ЯК ТО ДОБРЕ В СВІТІ ЖИТИ

Як то добре в світі жити:
Татка з мамою любити,
З бабцею садити квіти,
Рибу з дідусем ловити,
Мати песика малого,
Не жаліть йому нічого,
Вчасно з песиком гуляти,
В будці м’яко простеляти,
Щоб і песик міг радіти,
Що у світі добре жити.

ТИГРИК І ТОРТИК

Ходить тигрик по крамниці,
Бачить – тортик на полиці.
Довго він той тортик нюхав,
Озирався, тер за вухом,
Чухав носа, очі мружив –
Умовляв себе він дуже,
Та, сховавшись у куток,
Відкусив таки шматок.

ПОДУШЕЧКА

Ой, подушечко боката,
М’якенька, пухова,
Через тебе прикрість має
Першокласник Вова.
Це ж ти його не пускаєш
Вранці на уроки,
Це ти йому ніжно пестиш
І вушка, і щоки.
Ой, подушечко, підбита,
З чотирма ріжками,
Як шкода, що місця мало
В рюкзачку з книжками.

В ЗООПАРКУ
(віршик-гра)

Були в зоопарку
В неділю ми з татом
І звірів там бачили
Дуже багато.

Я зараз назву їх,
А ви не зівайте –
Про кожного звіра
Таке пам’ятайте:

Лисиці пухнасті,
Ведмеді кошлаті,
А леви розкішно
І пишно гриваті.

Всі коні великі,
А поні – маленькі.
Жирафи – високі,
Шакали – низенькі.

Єхидни – носаті,
Гієни – вухаті,
Слони ж, як ніхто,
І вухаті, й носаті.

Всі тигри смугасті,
Гепарди плямисті,
А пуми усі
До одненької чисті.

Лежав крокодил там,
Зелений, зубатий.
Ходив пелікан
Коло нього дзьобатий.

А ще бегемот був,
Нівроку товстий,
І козлик гірський,
Що від роду худий.

Усі вони різні,
Усі особливі
І, кожен по-своєму,
Дуже красиві.

Тепер повторити
Ви спробуйте в ряд.
Ознаки усіх цих
Птахів і звірят.

ФЕДОСЕВА РОБОТА

Кепкували із Федося
І дорослі, й діти,
Що нічого до ладу він
Не вміє зробити.

Хоч ні руки не болять,
Ні боки, ні спина,
А роботу лиш почне,
Зараз і покине.

Тож до бабці і до діда
Наш Федось на літо їде.
В місті праця не цікава.
От в селі – то інша справа.
І дорослі, і малі –
Всі при ділі у селі.

Он сусіда через хату
Випліта брилі завзято.
Жита зріже, як цвіте,
Гарно висушить, складе,
Посортоване розмочить
І плете, бува, до ночі,
Наче сонечка малі,
Золоті свої брилі.

Загорілись Феді очі:
Він плести так само хоче.
Хоче день, і два, і п’ять,
Та несила розпочать.
Не біда, є інші справи,
Теж і гарні, і цікаві.

– Он гончар живе в долині.
Йду до нього вчитись нині.
Чемно в учні попрошуся
І гончарювать навчуся.
Глеки, кухлики, миски,
І макітри, й друшляки
Буду виробляти вміло –
Це якраз для мене діло!

Загорілись Феді очі:
Він гончарювати хоче.
Хоче день, і два, і п’ять,
Та несила розпочать.
Що ж, видать, і ця робота
Не для нашого Федота.

Раптом чує він: із гаю
Дивні звуки долинають.
Прислухається Федось –
На сопілці грає хтось.
– Що й казати, славне діло.
За таке берусь я сміло!

Загорілись Феді очі:
На сопілці грати хоче.
Хоче день, і два, і п’ять,
Та несила розпочать.

Роки збігли. Феодосій
Не навчився ніц і досі.
Вік прожив, а не надбав,
Бо як сіяв, так пожав.

ЧУЖА СЛАВА

Казка

У сусідстві з лисячою норою в чагарях звив гніздо соловейко. І так гарно витьохкував, так виспівував, що лисицю стали завидки брати.

– Ти диви, таке дрібне, сидить десь там у чагарях, що й не видать його, а виводить, аж сердушко мені щемить. Може, хоче слави на весь ліс зажити? То нащо ж йому та слава? Як кому її бракує, то це мені. Бо ж про мене, сердешну, тільки лихе й говорять. Я їм і скупа, й підступна, й хитра… Яка тільки неправдонька в світі є, всю її на мене горнуть. З чагарів однак не видать, хто співає. То піду по лісі й казатиму, що то я. Хай мене хоч за це шанують.

Сказано – зроблено. Іде лисиця лісом і кожного стрічного питає, чи не чув він ніжного співу з тернини.

– Як же не чути, – одказують і зараз спів той усяко хвалять.

– То це ж я ! Я, – каже лисиця, – так співала.

Звірі дивом дивують: хто б міг подумати!

– А це в нас родинне, – манірно промовляє руда. – Хіба не пам’ятаєте моєї мами? Вона була співачкою…– як би то сказати? – на всю губу. А бабуня? Бабуня виводила так, що з лісу пішли геть усі птахи. У такій родині, погодьтесь, мені було в кого вдатися.

Звірі не дуже вірили в лисячі побрехеньки, але перечити не насмілювались. Кожен остерігався якоїсь пакості від рудої. А вона, марної слави шукаючи, хвалилася без упину й неправду в лісі множила. Тривало це так довго, що лисиця зрештою й сама у власну брехню повірила. А відтак вирішила, що окрім слави ще й добру вигоду може взяти.

Спостерігши кілька разів, як трепетно й ніжно творить свою пісню маленький соловейко, лисиця подалася до села. Вона була певна, що коли заспіває під повіткою, то звідти, зачаровані її голосом, враз вийдуть усі кури, качки й гуси. А як пощастить, то ще й індики. Себто сніданок, обід, полуденок і, може, навіть вечеря.

Доступившись до повітки, лисиця пригадала собі солов’я. Тоді склала граційно лапки, виструнчила хвоста, заплющила очі й, тягнучи догори морду, пронизливо заскавчала.

Зачувши це, з хати вийшов господар і хапнув руду. Отак-то нажилась лисиця з чужої слави.

САМ НЕ ЗНАЮ

Над усе люблю я до бабці й діда їздити. У них в селі стільки всього цікавого! Найдужче мені подобається те, що в селі є де розбігтися. Навіть у хаті. Про двір я вже й мовчу. Ну, в хаті, звичайно, не розженешся – дідусь не дозволяє. Але коли всі надворі, я зовсім легенько пробігаюсь. Бо дуже вже кортить.

Є в хаті ще одна штука, яка мені спокою не дає. Он вона, гора подушок, що на ліжку височіє. Я до неї давно підступаюсь. Але її бабця боронить. Спати, звичайно, на кожній з тих подушок можна. А от засідки чи що інше робити – не підходь. Бабця каже, що то парадні подушки. Я спочатку не второпав, як це, парадні. Думав, що на парад з ними ходять. Насмішив бабцю. А виявляється, вони не лиш для спання, а ще й для краси, або, як в селі кажуть, до параду. А чого ж! Кожна пухка, біленька, та ще й вишита по одному краю. А узори – ого які! Бабця сама вишивала. І вимостила ж ті подушки одну на одну, одну на одну – ціла тобі вежа. А зверху ще менша і вже зовсім маленька подушечка. Ту манюню бабця ясіком називає. А про мене каже, що я впертий, як самі знаєте хто. Ну, так чи інак, а спокою ті подушки мені не давали. І коли в хаті нікого не було, поліз я таки на ту гору. Ясік – найменша подушечка – був шостим. І от, коли я ліг на нього животом, розчепіривши на всі боки руки й ноги, то, ясна річ, почувся як на парашуті. До стелі було куди ближче, як до підлоги. Це тому, що, крім подушчаної вежі, у нас і ліжко високе. Вже коли я перший раз від стіни ногою одіпхнувся, вежа моя дала крен убік підлоги. Про другий раз я й подумати не встиг. Само якось вийшло. А тільки подушки посунулись, і зизьнувся я об підлогу. Мало іскри з очей не пішли.

Коліно забите, на лобі ґуля. І пожалітись не можна. А нащо я на ті подушки ліз – сам не знаю...

НЕСПРАВЖНЯ ВУЛИЦЯ

Гарний день видався в Юрася з Дмитриком. Їхній дідусь їхав у крамницю і хлопців узяв з собою. Він купив їм новесенькі олівці, альбоми, ще й кульок цукерок.

Вернувшись додому, Юрась із Дмитриком не стали навіть обідати – зразу виклали кожен перед себе віяло барвистих олівців і взялися малювати. Ось крамниця з господарчими товарами, ось жовтенький автобус, що привіз їх додому, ось їхня вулиця, а ось і вони з дідусем. Несуть покупки, їдять цукерки і всі троє усміхаються. Гарні вийшли малюнки, що й казати!

– Гайда, дідусеві покажемо, – сказав Юрась.

Та дідусь якраз і сам зайшов до кімнати.

– Добра робота, добра, – похвалив він. – Усе схоже, тільки вулиця не наша.

– Чому не наша? – здивувалися хлопці.

– Бо папірців нема.

– Яких папірців?

– А тих, що ви по дорозі порозкидали, як цукерки їли.

Хлопці перезирнулись: жартує дідусь чи сердиться?

– Та вони ж малюнок зіпсують, – несміливо проказав Дмитрик.

– А вулиці не зіпсують? – насупив брови дідусь. – Чи, може, думаєте, що вони її прикрасять? Насіяли сміття – тепер малюйте, інакше вулиця буде несправжня, не наша буде вулиця.

Хлопці наче язики поковтали. Позиркуючи один на одного, вибралися з-за столу й побрели збирати обгортки.

НАША ХМАРА

Що не кажіть, а в нас таки є своя хмара. Як затягнеться небо сірим, і поховаються всі жучки й комашки, і стоять не шелеснуть ані травинка, ані листочок, то я вже знаю: треба її чекати.

Наша хмара живе за лісом. Вона завжди приходить звідти. Висунеться поволі, потягнеться, почухається животом об колючі верхівки сосон і повзе на село. Повзе, повзе... Та й стане над нашою хатою. А кругом тихо... і повітря свіже, аж мокре. То хмара так мокро дихає. На дощ заміряється. А тоді я-ак сипоне, бо ж город у нас нічогенький: є що поливати. Великі аж густі краплі падають рясно, важко, наче трусить вона велетенське повне води решето. І вже дивись – лисніє од чистоти і свіжості весь город. І хилиться додолу молоде туге листя картопель, буряків, помідорів…

Я тихцем одягаю плаща й виходжу на ґанок. Хмарі подякувати.

ЩЕДРА КИШЕНЯ

Тітонька Леся почастувала Тарасика жменькою цукерок. Отих кругленьких, що їх горошком називають.

Хлопчик за гостинця подякував і поклав його до кишені. А в кишенях – ви ж знаєте – завжди всього повно: там і цвяшки та гвинтики, і фантики-бантики, гладенькі скельця, й кольорові камінчики. Та хіба тільки це! Кажуть, у доброго хазяїна кишеня без дна.

Так це чи не так – не знаю. Але в нашого Тарасика саме така кишеня й була. Незамінна кишеня – на все придатна. І солоденький горошок він усипав туди, не задумуючись.

Та не знав тої миті Тарасик, що є в його кишені одна новина – дірка. Вчора він прихопив з полиці мамину пилочку для нігтів. То та капосна пилочка цю "новину" й зробила. Солоденький горошок у кишені спочатку замурзався, а тоді помаленьку-потихеньку в дірку й повипадав.

Одну горошину знайшла мураха. Почимчикувала до мурашника, привела родичів – і вони нею поласували.

Другу цукерку надибав равлик. З одного боку покуштував, з другого, кругом обійшов: ото несподіванка – з усіх боків солодка.

Ще одну цукерку сорока вгледіла. Вихопила її з трави:

– Ти диви, яка смачна намистина! Вік звікувала – такої не траплялося. Та й з’їла її, собі дивуючи.

Гусак стежкою чалапав.

– А що воно таке: чи то горох, чи квасоля, га? А хто його, такого добра, тут насіяв, га? Га-га-га?

А Барсик нічого ні в кого не питав. Похрускав усі цукерки, що знайшов, і смачно облизався.

Тим часом Тарасик про тіточчин гостинець згадав. Руку до кишені – а його й нема. Та чого б мав журитися: он скількох почастувала його щедра кишеня!