Багрянцева Ганна Юріївна народилася 24 березня 1981 року в місті Фастові. З 1989р. – киянка. Протягом 1999-2002рр. зі своїми поезіями виступала на українському радіо. Друкувалася з добірками віршів в газетах “Літературна Україна”, "Сільський Час", "Рятувальник", журналі “Однокласник”. Зараз – студентка 5-го курсу філологічного факультету Київського Національного університету ім.Т.Шевченка, редактор київської телекомпанії “ЮАна”, автор і ведуча програми «Гармонія душі». Видані збірки поетичних творів – “Суцвіття слів” (2000) та “Поміж бузкових снів” (2002). Авторка гімну-пісні про Чорнобиль «Малиновий дзвін» (музика Святослава Гайдучика) та інших пісень у співпраці з композиторами Святославом Гайдучиком та Генадієм Володьком.

* * *
Заспокойте, зорі, свою Аню,
Домішком небес в багряну кров…
З шоколадним присмаком кохання
Зазирнуло натяком “Таро”.
Щось сказало, що – не зрозуміла,
Під шатром безмежним розрослась
І звеснілим сміхом знавісніла,
Може, знов наснився Ловелас?
Ловелас? Вона його любила,
Дивний промінь – неземна любов.
Засвітилось іскрами на крилах,
Просвистіло співами немов
В янголино-лебединім леті…
Не поет і навіть не казкар.
Тільки невловимі силуети
Кличуть в небо магією чар.
А вона сміється через зорі,
Бо не вірить в горе і печаль,
Його зими тишею говорять,
Її весни піснею мовчать…
Ловелас? Було… Але, будь ласка,
Не кажіть, що казка - не жива.
І на неї кажуть Ловеласка,
Коли часом зраджують слова.
В шоколаднім присмаку кохання
Лиш легенький присмак гіркоти.
Заспокойте, зорі, свою Аню,
Відпустіть в незвідані світи!..

* * *
В безнадійно-сумнім зітханні
Посміхається нам Стрибог.
Моє найпалкіше кохання –
Твій останній в гречку стрибок.
Може, завтра мене не стане,
І життя – тільки мотлох днів…
Ти – моє безглузде кохання
В лабіринті бузкових снів.
Всі дивуються: чом зітхає?
Звідки в юності біль жури?
Бо не вірять, що я вмираю
З усвідомленням просто гри.
І в Стрибога ніхто не вірить,
Щоб не зрадити мук Христа!..
Я- остання тужлива ліра
З поцілунком в чужі вуста.
Але, може, колись воскресну
І покличе Стрибог мене
Із моїм коханням небесним
У твоє кохання земне…

* * *
Неандертальці, пітекантропи…
Ми живемо так, як хочемо жить.
Шлях із варяг у Центральну Європу
Через поля українські лежить.
Маємо все і не маєм нічого,
Ділиться люд на холопів і знать,
Чути тривогу в дніпровських порогах:
Бога нового будуть скидать?
Хто ми? Та ми ж - православні поганці,
Котрі чекають ударів хлиста,
Котрі п’яніють від грубого танцю
І перепитої крові Христа.
Та не сп’яніти від грубого танцю,
Ідоли плачуть в потоках ріки…
Пітекантропи, неандертальці…
Власне, а хто ми, а хто ми такі?
Маємо все і не маєм нічого,
Ділиться люд на холопів і знать.
Щоб зазіхати на пазуху Бога,
Треба про Бога хоч трошечки знать.

* * *
Вознесіння Христове
В одкровенні небес,
Найсвятіша любове!
Ми не зрадим себе!
Нехай сяють над нами
Промені золоті.
Кожен має три мами
У своєму житті.
Перша – діва Марія,
Що Христа принесла
У розхлюпаних мріях
Чистого джерела.
Друга ненька – то мати,
Що пустила у світ,
Давши серце крилате
І навчивши любить.
Третя ненька – Вкраїна,
Рідна пісня і кров,
Найдорожча перлина,
Найсвятіша любов.
І не стануть громами,
Промені золоті:
Коли маєш три мами
У своєму житті.

* * *
П’янкий бузок над спраглим серцем,
І враз – симфонія дощу.
Громами небо озоветься:
“Не бійсь: пограюсь – відпущу!”
І все в невидимих магнітах, -
Так вперто вабить і гука,
Що розбиваються граніти
І опускається рука.
В моїй руці – маленька квітка –
Бузковий символ юних снів,
І ніжні крапельки – мов свідки
Того, що сталося мені.

* * *
Грає в піжмурки блискавиця,
І на небі – пекельний німб.
То чиясь невідтята десниця
Лупить пальцями по струні.
То регоче пекельним ревом
Десь за хмарами сам Зевес.
Помирають звірі й дерева,
Помирає Всесвіт увесь.
Дай же, Господи, трохи сили!
Дай сумління і дай снаги,
Щоб сухою ногою ступили
На затоплені береги,
Щоб сміялись не в божевіллі,
Щоб ридали не від гармат,
Щоб не стала труна весіллям
У агонії вічних свят.
Це – востаннє. Кресало креше.
І на небі – пекельний німб.
То чиєсь розкаяння перше
Залишає слід у мені.

* * *
Ти – не кентавр, а я – не амазонка,
Ми просто звуки із високих веж,
Заховані в невидимих солонках
Солоних марень і солодких теж.
Моя емблема – вічність на долоні,
Твоя – гітарна порвана струна.
П’ємо вино, солодке і солоне,
І сміємось, сп’янілі від вина.
Ти – не кентавр. А, зрештою, навіщо
Нам повертатись у міфічну суть
Й чекати снів – невигадано-віщих,
Коли сніги нас завтра заметуть?..
Не амазанка я, ну так вже склалось -
Не позбивать некованих копит…
Але чомусь на вежі поздіймались
І стоїмо, розгнівані на світ…
Не поспішай прощатися з весною,
Вона ще верне й тричі проспіва…
Ти не кентавр, але ти ще зі мною…
Не амазонка я, бо ще жива…
Не говори нічого, просто слухай:
Я – жінка із пророчого півсну,
Корись мені, немов стихійним духам!
Бери мою вогненність і весну!
Ти не кентавр. В мені ж – задатки Єви,
А ще по краплі неба і води,
І всі сади, всі звабливі дерева
Нахабно просять: “Підійди сюди!”
Не говори, не думай, не сварися,
Бо все одно від мене не втечеш.
Ми – не казки, ми не птахи із висі,
А тільки звуки із високих веж.

* * *
Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
--------------і гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч,
--------------проклинаючи всесвіт увесь.
Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Я стояла з граніту,
--------------я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,
--------------в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди,
--------------я бачила рай і могилу.
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згорали в мені моя Віра, Надія і… Сила,
А Любов залишалась горіти,
--------------як німб у старих королев.
Ти мене не почув,
--------------ну а бачитись нам не пристало,
Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
Я – німа,
--------------бо про щастя ми тільки мовчали,
Я – сліпа,
--------------бо ніколи ти зрячим не був.
Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
В кожній чаші для мене –
--------------єдиний маленький ковток.
Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка,
Ну а може - якийсь-необдумано-впевнений крок.
Зупинитися варто і трохи побити поклони,
Певно, десь за горами захований вічності храм.
Це – мені.
--------------А тобі – трохи щему в безсонні
І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
Навіть зорі, здається,
--------------лишились придавлено-давніми,
І на небі життя – мов застигло в чеканні орбіт.
Я писала тобі на затертому вічністю камені.
Я любила тебе,
--------------як повітря,
----------------------------як сонце,
----------------------------------------як світ…

В ЛИПНЕВУ НІЧ

Загубилося серце в тенетах думок,
Ми стояли удвох в мерехтінні зірок
І шукали ключів, щоб відкрить таїну.
- Я до неба злетів… та її не збагнув.
- Я до неба злетіла і зустріла тебе,
І сплелися два тіла в таємниці небес,
І упали зомлілі в білу магію трав.
- Ти лежала безсила.
- Ти мене врятував.
- Я лише віддавав все, що мав і що міг,
Я не думав про святість і забув, що є гріх…
- Ти зігрів моє серце і в долоні поклав, -
Серед марень нічних, в білій магії трав.
В білій магії трав,
У липневому сні
Ти мене обіймав,
Розчинившись в мені.
Ти мене воскресив
Поцілунком святим.
Ще ніхто не любив
Так, як ти.
- Так, як ти…
І сплелися два серця в мерехтінні зірок.
Це для нас – нагорода, чи… найтяжчий урок.
Наче сон, наче казка, наче пісня небес.
- Я кохаю тебе.
- Я кохаю тебе.

* * *
У задумі ліси і холодні колоди,
Що оселями стали
Для заблуканих духів…
Вічні душі дерев,
Які порубали
Дужі сонячні душі,
Дужі сонячні руки…

Вони ходять самі
І блукають укупі,
І ховаються там,
Де лукавлять криві…
Вічні душі дерев, -
Такі непідкупні
І живі…

ПРО МЕСІЮ

У червоному гранаті
Є емблема комунізму…
Перекладинки - мов грати
Для криваво-слізних візій.
Перевтмою чекання
Воскрешається пригода,
Це не вперше, не в останнє –
Обезкровлення народу…
Де ж той голос, що по правді
Мусить біль розподілити?..
Де той батько, дід чи прадід,
Де месія цього світу?..
Він виходить і сміється,
І поргожує тризубом,
У нерівно-рвійнім герці
Губить кров і серце губить…
І лягає очманілий
Над водою, над бідою,
Весь розтрощений, безсилий,
Але з піснею живою.
І здіймається зухвало
У гранатовім тремтінні…
“Гей! Ті гори не співали
Для народного спасіння!”
А за ним – не тільки гори,
Навіть доли і діброви,
Навіть небо з ним говорить,
Захлинаючися в крові.
Все мішається і стогне,
Та у стогоні не гнеться.
Він збива об камінь ноги,
Він виходить і сміється.
Очманілий, зубожілий,
Над водою і бідою,
Він знесилений у силі,
Але з піснею живою…
Він іде, - іде у прірву,
Та й над прірвою сміється.
Гей ви гори, гей підгір’я!
Гей запаленеє серце!..
Зустрічайте! Привітайте!
Поховайте… як пророка…
І співайте, - так співайте,
Щоб Дніпро загув широкий!
Щоб гуло по всіх усюдах
Вічне серце того пана,
Що кайдани скинув людям
Своїм словом закованим.
Своїм словом, своїм нервом
Своїм болем-кровобоєм,
І зараженням холерним
“Красних” зрадників-ізгоїв…
Він ніколи не воскресне,
Бо ніколи не загине,
Він - приземлено-небесний,
Син у батька й батько сина.
Зубожілий, очманілий,
Обезсилений і вічний,
Враг гранатового тіла,
Закривавленого січня.
Він один в своїй пригоді
І в нагоді всім і всує,
Він існує для народу,
Без народу не існує…
У гранатовім намисті
Є емблема комунізму…
Він іде… лунає пісня,
У руці – тризуб залізний…
У червоному гранаті -
Сік червоного повстання…
Він месія, він завзятий…
Він – не перший, не останній…
Гей, ви гори і діброви!
Зустрічайте вічне серце!
У гранаті – краплі крові
Від звитяжливого герцю…
Він співає і здіймає
Синьо-жовті ореоли,
Він завжди перемагає,
Він – народ, що прагне волі!
Синь небес вмиває землю
Від “совєцьких” плям кривавих,
І гарячим сонцем стелить
Жито, щастя, честь і славу
Для сміливого народу,
Для всесильного пророка…
Воскрешається пригода
Через роки, через кроки…

МАЛИНОВИЙ ДЗВІН
(муз. Святослава Гайдучика)

Ви чули, як плаче спустошена Прип’ять,
За скоєнний гріх розіп’ята живцем,
Прип’ята до неба, щоб вічності випить,
Щоб вмити від бруду змарніле лице?
Регочуть іони малиновим дзвоном,
Вбиваючи блиск нерозкритих очей,
Ридає вночі божевільна мадонна,
Приймаючи з лона холодних дітей
В бездонність ночей.

Приспів:

Малиновий дзвін, малинове лихо,
Як тихо ступає життя у полин
І лине горіти туманам на втіху,
Малинове лихо, малиновий дзвін,
Чорнобильський дзвін.

Ви бачили: небо вкривалося струпом
І трупом ставала зомліла земля?
Малинове лихо зачорненим круком
Кружляло й кидало отруту в поля.
Летіли прокльони з чорнобильським дзвоном,
Просилося серце до інших сердець,
Ридала вночі українська мадонна
Над сонним сплетінням мільйонів тілець, Закинутих десь.

Приспів.

Та Вічна Любов із іонів постала
І стала вогнем чудотворних ікон,
І падали сльози, неначе корали,
З очей намальованих Божих мадонн.
І сонце палило, і люди молились,
І падали ниць у поклонах своїх,
І серце до серця й до Бога хилилось,
О Господи! Дай нам спокутувать гріх,
Врятуй нас усіх!

Приспів.