До 60-річчя УПА

Повстанський командир з Антонiвки

ДЕСЬ у найпотаємнiших глибинах моєї пам'ятi прихистилися спогади i згадки про наше родинне село Антонiвку. Невеличке волинське полiське сiльце, розташоване за вiсiм кiлометрiв на пiвденний схiд вiд мiста Костопiль, що на серединнiй Волинi, на Рiвненщинi.

Село з хуторами, розташоване у величезнiй улоговинi, з дрiмучими пущами - пралiсами, мережею малих i бiльших рiчечок, широченними лугами з буйними, по пояс, травами, пiщаними пагорбами, непрохiдними болотами. I весь цей простiр був густо заселений звiриною, птаством.

Люд мiсцевий жив осiдло, хуторами, маючи цiлий комплекс споруд, реманенту для обробiтку землi. Як правило, кожна садиба господаря вмiщувала хату, хлiв для худоби, клуню для зберiгання збiжжя та сiна, дровiтню, льох, а подекуди - й пасiку.

Ось у цьому благодатному краї i вирiс Володимир Кобринович, син господаря Григора. Поруч їхньої стояли ще двi садиби братiв Григора Кобриновича, Степана та Миколи. Кожен мав сiм'ю, дiтей, якi згодом включилися в активне полiтичне життя свого краю, а тодi й боротьбу. Спочатку проти польських колонiзаторiв (до 1939 р.), згодом - проти нiмецьких та московських загарбникiв.

Чи не найактивнiшу участь у цих подiях брав молодий Володимир Кобринович, 1918 року народження, дарма що був наймолодший у сiм'ї (окрiм нього, у батькiв були старшi сини Iван, Кость та дочка Лiда). Аби знати про шляхи формування нацiональної свiдомостi майбутнього вояка i командира УПА Володимира Кобриновича, варто знати тi полiтичнi реалiї, у яких жила тодiшня українська спiльнота захiдної України у складi Польської держави. На Волинi осiло багато воякiв i командирiв вiйська Української Народної Республiки пiсля поразки УНР у вiйнi проти большевицької червоної Москви в 1917-20 роках. Адже саме внаслiдок цiєї поразки захiднi землi України опинилися пiд польською окупацiєю. Одним з тих воякiв армiї УНР був Карпо Васильчук, теж з Антонiвки, добрий господар i авторитетна в селi людина, керiвник мiсцевої "Просвiти", який навчав селян грамотного господарювання, а найголовнiше - стати нацiонально свiдомими українцями, щоб спiльно виборювати Українську Самостiйну Державу.

Вiн привозив у село, у "Просвiту", багато українських газет, журналiв, книг, роздавав їх мешканцям не лише свого, а й сусiднiх сiл. Доречно сказати, що й сама "Просвiта" помiщалася у його новiй хатi, де Карпо видiлив для неї цiлу кiмнату, хоча й мав чималу сiм'ю. I лише окремi втаємниченi знали, що Карпо Васильчук - член ОУН, провiдник нацiоналiстiв усiєї Костопiльської округи. Його надiйними друзями були брати Кобриновичi: Ростислав i Всеволод, сини Миколая, освiченi чоловiки, що мали високу на той час гiмназичну освiту, як i сам Карпо.

Саме на книжках iсторичних з мiсцевої "Просвiти" й виховувалось багато молодих патрiотiв Антонiвки. У тому числi й Володимир Кобринович. Як i багато його однолiткiв, вiн, навчаючись у гiмназiї в Рiвному, став "пластуном", брав участь у таборiвках патрiотичної молодi, їздив по сусiднiх селах як член "Юнацтва ОУН", органiзовував зустрiчi, бесiди, залучаючи молодь до української нацiональної iдеї. А ще посилено вивчав вiйськову справу в рамках  програми бойової референтури крайового проводу ОУН.

Нацiонально свiдома молодь, особливо хлопцi, готували себе до збройної боротьби за здобуття Української Держави. Тридцятi роки були вщерть виповненi бурхливими полiтичними подiями, пов'язаними з акцiями молодих оунiвцiв пiд проводом Степана Бандери проти окупацiйної полiтики Польщi та її "санацiйної" колонiзаторської полiтики: це, насамперед, теракт проти мiнiстра внутрiшнiх справ Польщi Бронiслава Перацького, масовi акти непокори владi. I коли молодий гiмназист Володька розповiдав хлопцям i дiвчатам про це, багато хто пройнявся звитяжною справою боротьби за Українську Державу. То саме вони згодом пiшли з ним в УПА: воювали до загину...

ТА наближалися великi подiї: у вереснi в край прийшли черговi "визволителi" - большевики. Одразу залiзною п'ятою наступила на все нацiональне, українське полiтична полiцiя i головний каральний орган червоної Москви - НКВД. Закрили "Просвiту", iншi патрiотичнi українськi товариства, господарськi спiлки. Почались арешти нацiонально свiдомих людей. Селяни чухали лоби, бачачи, що новий окупант ще гiрший попереднього. Багато хто втрапив за грати. Оунiвцi пiшли в пiдпiлля.

А що ж Володимир Кобринович?

Нова влада одразу рекрутувала його та ще багатьох хлопцiв до Червоної Армiї, аби зробити з них вiдданих режимовi яничарiв, опори червоної iмперiї. Як високоосвiченого хлопця, Володимира направляють на офiцерськi курси. Молодий волинець наполегливо вивчає вiйськову справу, бо розумiє, що це йому вельми знадобиться. У чинi лейтенанта його звiльняють у запас якраз у червнi 1941-го.

I ось вiйна. Край займають новi окупанти, уже третi за неповнi два роки. Спочатку в патрiотiв було сподiвання, що нiмцi не перешкоджатимуть вiдродженню Української Держави. Тому й з'явилась вiдома акцiя 30 червня 1941 року: у цей день Головний Провiд ОУН на чолi iз Степаном Бандерою у Львовi проголосив вiдновлення втраченої у 1920 роцi Української Держави. Головою Державного Правлiння було призначено Ярослава Стецька. З великим завзяттям сприйняли цей акт молодi патрiоти Антонiвки. Бiля школи насипали великий пагорб, встановили арку на честь вiдродження України. Ту молодь зiбрав Володимир Кобринович. Спiльно з однодумцями вiн зорганiзував у Костополi станицю української мiлiцiї, аби перебирати владу на мiсцях. Вiн же й став її командиром як кадровий армiйський офiцер.

Та не сидiлося на мiсцi волинському патрiотовi з Антонiвки. Вiн iде на схiд України з похiдною групою ОУН, аби там пропагувати iдеї української держави. Лiто 1942 року. Володимир повертається в Антонiвку. Полiський край вирує: кованим чоботом став у краї нiмецький окупант, грабує люд, ловить хлопцiв та дiвчат i вiдправляє у рабство до Нiмеччини. Районовий провiдник ОУН Костопiльщини "Морозенко" звертається до Головного Проводу ОУН з вимогою створювати збройовi сили для вiдсiчi окупантам. Патрiоти рвуться у бiй. Саме тут, на Костопiльщинi, влiтку 1942-го створено перший повстанський вiддiл для захисту рiдного краю. Органiзацiйно здiйснили це бойовий референт крайового проводу ОУН "Остап" (Сергiй Качинський) та "Морозенко" (вiн же "Сагайдачний"), надрайоновий провiдник ОУН Костопiльської округи Карпо Васильчук. Найдiяльнiшу участь у цьому брав молодий офiцер Володимир Кобринович. Його було призначено командиром повстанської сотнi. Зброю патрiоти зiбрали на мiсцях недавнiх боїв совєцької та нiмецької армiй.

ТАК почався бойовий шлях сотнi, а згодом куреня Української Повстанської Армiї пiд командуванням молодого командира з Антонiвки Володимира Кобриновича. Сам вiн був високий, понад 180 см зросту хлопець, брюнет з розумними проникливими очима й високим чолом. Виважений у словах i дiях. За кiлька мiсяцiв сотня здiйснила кiлька нальотiв на нiмецькi склади з одягом i зброєю, здобула того й того. Повстанцiв перевдягнули в новiсiньку вiйськову польову форму, ще й кокарди з тризубом на пiлотках закрiпили повстанцi. Мали переважно нiмецьку зброю, бо так легше було роздобути до неї набоїв. I весь час - походи, зустрiчi в селах з краянами, агiтацiя за вступ до лав УПА, за Самостiйну Україну. I постiйнi сутички з ворогами. А їх було три: нiмецькi загарбники, червонi партизани та польська "Армiя Крайова", яка хотiла залишити цi українськi землi у складi Польщi.

ОСЬ деякi епiзоди бойових походiв вiддiлу УПА Володимира Кобриновича (псевдо "Сiвач"). Фашистськi людолови арештували в окрузi до трьох сотень хлопцiв та дiвчат для насильної депортацiї в рабство до Нiмеччини, їх тримали пiд вартою у вагонах-товарняках у Костополi, готуючи до вiдправки. Про це доповiла розвiдка "Сiвачу". Його команда: звiльнити молодь! Уночi сотня повстанцiв непомiтно пiдiйшла до станцiї, обеззброїла жандармiв на вартi, повибивала дверi у вагонах i випустила молодь, яка розбiглася по домiвках.

На початку 1943-го довкола Костополя лютувала нiмецька полiцiя, набрана виключно з полякiв: вони вимiщували зло на українцях, тероризували люд, винищували цiлi сiм'ї, аби залякати бунтiвних волинцiв. Далi таке годi було терпiти. У березнi кiлька куренiв УПА оточують Iванову Долину, де базувалася полiцiя. Залога їхня разом з нiмецьким гарнiзоном налiчувала до 400 воякiв. Одним з куренiв УПА командував командир з Антонiвки "Сiвач". Iванова Долина була з'єднана з Костополем залiзницею. Тож аби нiмцi не змогли надiслати обложеним допомогу, селяни довколишнiх сiл за одну нiч повнiстю розiбрали весь 30-кiлометровий вiдтинок залiзницi. А на шосе поблизу Костополя повстанцi влаштували засiдку. Й таким чином повнiстю унеможливили надання допомоги обложеним. Бiй тривав цiлу нiч, i базу нападникiв знищено дотла.

У походах, сутичках з ворогом зростала бойова майстернiсть "Сiвача". Саме його сотнi спiльно з вiддiлом командира "Вихора", добре вишколенi й озброєнi, зустрiли в засiдцi нiмецьку колону автомашин iз солдатами, якi поверталися з каральних акцiй - поблизу села Велика Любаша. Акцiю готували майстерно й таємно: по автомашинах було вiдкрито ураганний кулеметний та автоматний вогонь, закидали гранатами. Машини запалали. Солдати намагалися чинити опiр, але марно. За пiвгодини бою не стало нi автоколони, анi тих, хто її супроводжував: машини спалено, загарбникiв знищено.

I вже просто неможливо обiйти ще одну велику битву УПА, у якiй брав участь курiнь "Сiвача"- бiй на шляху Рiвне - Костопiль, пiд селом Трикопцi, де повстанцi знищили ще одну нiмецьку автоколону iз 40-ка автомашин iз солдатами, якi їхали на каральнi акцiї проти бунтiвних волинцiв. Сотнi УПА зробили тут засiдку в густому молодому березняку, що рiс уздовж шляху. Мали на озброєннi навiть кiлька легких гармат, яких пiдiбрали свого часу на мiсцях боїв. Одразу гармати пiдбили першу й останню автомашини, заступивши дорогу рештi як уперед, так i назад. А тодi почали методично розстрiлювати авто одне за одним. Що там дiялось! Вантажiвки горять, б'ють повстанськi скорострiли, лунають вибухи гранат. Нiмцi, що вцiлiли, залягли в канавах i вiдстрiлювалися з люттю приречених. Та коло повстанське звужувалось, вогонь посилювався, i невдовзi бiй ущух. Лише невеликiй групi переляканих "арiйцiв" вдалося вирватися з того пекла, яке їм влаштували повстанцi. Довго ще по тому хлопчаки iз сусiднiх сiл ходили на Трикопцi, пiдбирали зброю, набої, солдатську амунiцiю. За пiдсумками бою молодого командира Володимира Кобриновича вiдзначив сам Головний командир УПА, легендарний повстанський генерал "Клим Савур" (Дмитро Клячкiвський). Фашисти зрозумiли: з вояками УПА краще не зачiпатися. Весь край був пiд їхнiм контролем. Фактично в селах дiяла українська влада пiд охороною УПА: працювали українськi школи, селянам роздано землю з надiлiв польських колонiзаторiв - осадникiв, яку вони вiдiбрали свого часу в українських селян.

Дiяли органи мiсцевого самоврядування, господарськi установи, тобто, фактично функцiонувала на всiй Волинi й Полiссi народна українська влада. Гарантом її дiяльностi стала УПА.

Та наближався 1944-й рiк, а з ним котився зi сходу на захiд совєцько-нiмецький фронт. Знову мiнявся у черговий раз окупант, тепер уже коричневий на червоного. А з ним прийшли каральнi служби СМЕРШУ, НКВД, колонiальної червоної армiї. Усi вони люто ненавидiли повсталу Україну та її вiйсько - бойову УПА. Проти повстанцiв червона Москва кинула величезнi сили чисельнiстю сотнi тисяч солдат i офiцерiв, не лише iз стрiлецькою зброєю, а й з танками, гарматами i навiть лiтаками. Почалися чисельнi бої з енкаведистами. Маючи чималий бойовий вишкiл, добру зброю, повну пiдтримку свого люду, сотнi й вiддiли УПА успiшно вiдбивали напади червоних карателiв. А в багатьох випадках самi вели зачiпнi бої, аби збити пиху з московських окупантiв.

Курiнь "Сiвача" не раз рейдував на схiд, на Житомирщину й Київщину. Як я довiдався в одного з колишнiх командирiв, у командування УПА була думка зосередити чималi сили бiля Києва i штурмом здобути українську столицю. Можна лише уявити, який то розголос полетiв би по всьому свiтi! Але що стало на завадi - невiдомо.

Штаб "Сiвача" перебував поблизу Антонiвки, у вiкових пралiсах, у займищi "Рисвянецьке". Мiсця там були низиннi, заболоченi, залуженi. Годi було возом проїхати, не те що автомобiлем. Подекуди траплялася бездонна драговина. Мiсцевi повстанцi добре знали всi тi лiси та болота й успiшно використовували їх для розташування i захисту. У болота й лiси москалi не ризикували лiзти. Я особисто пам'ятаю "Сiвача". Ми, хлопчаки, гордилися, що повстанський командир "Сiвач" є саме наш, антонiвський. Пригадую такий епiзод. Було це влітку 45-го року. Виходжу вранцi з хати, глип - ого! Уся соснина за хатою заповнена вiйськом. Однi стоять, iншi сидять, зброю чистять, в амунiцiї порядок наводять. Усi при зброї, автомати (фiнки), крiси. Усi - в темно-зеленiй вiйськовiй унiформi, у чоботях. На пiлотках - кокарди з тризубом.

Брат мiй старший Тарас (було менi тодi п'ять рокiв, йому одинадцять), утаємничено каже: "То вiддiл "Сiвача", Володьки Кобриновича, днює". Довкола стояла варта. А менi було так весело, так гарно на душi: ось яке наше українське вiйсько! Вiд повстанцiв, якi приходили до нас ранiше, я вивчив пiсню про Лопатинського i на прохання воякiв охоче спiвав її. Лише тепер довiдався, що "Лопатинський"- то псевдо члена Головного Проводу ОУН Тимчiя. А ще повстанцi дарували менi гостинцi: кiлька цукерок, кусник бiлого цукру й маленького блокнотика з олiвцем, аби я вчився писати...

Другого дня вранцi я вже не застав воякiв у лiсi, вони пiшли кудись своїми повстанськими стежками. Як тепер я згадую, було їх не менше трьох-чотирьох сотень. То була справжня армiя: зодягнена, взута, добре озброєна й вишколена. Армiя повсталого українського народу. Саме до неї були спрямованi надiї i сподiвання волинцiв. То було своє вiйсько, близьке й рiдне. Повстанцiв так i називали: нашi хлопцi з лiсу. Бо й справдi, там були чийсь син, брат, наречений, дядько, батько. Переважно в повстанцях була молодь 18-З0 рокiв. Сорокалiтнi вважалися мало не дiдами.

Ще один епiзод у моїй пам'ятi, пов'язаний iз "Сiвачем", десь 46-го чи 47-го року. Ми, дiти, пасемо худобу. I тут з лiсу виїжджає цiла колона вершникiв i наближається дорогою до нас. Усi в сiдлах, усi молодi, гарнi, веселi, при зброї. Напроти нас зупиняються i кличуть до себе. Попереду командир. Я впiзнав його одразу: то був "Сiвач", Володимир Кобринович. Високий, худорлявий, привiтний.

- Хлопцi, що дома кажуть - є в Антонiвцi совiти?

- Нема, - вiдповiдаю за всiх.

- А чиї ви будете? - запитує командир.

Хлопчаки називають себе, я також. I тут "Сiвач" повертається до вершника поруч i говорить:

- Я його знаю, то Святослав, син надрайонового провiдника ОУН Карпа Васильчука. ВIн у пiдпiллi був. Шкода, арештували провiдника, судила "тройка НКВД", 25 рокiв дали, запроторили до Сибiру на каторгу. Невiдомо, чи ще живий.

А тодi враз до мене: "Славко, хочеш проїхатись на бойовому конi?" Та як же не хотiти? То - висока честь! I я, переповнений гордощiв, промовляю ледь чутно:

- Дуже хочу!

"Сiвач" перегинається у сiдлi до землi, правою рукою легко пiдхоплює мене, садовить поперед себе в сiдло. I вйо! Вперед! Галопом сотня вершникiв мчить селом, а я млiю вiд щастя, вiд такої високої уваги до мене, малюка-хлопчака, самого повстанського командира!

Зупиняємось за селом. "Сiвач" ставить мене на землю, знiмає з голови пiлотку з кокардою i тризубом, i подає менi.

- Це тобi, Славчику, на згадку про командира Володьку, про повстанцiв, про батька-героя. Ти, мабуть, його й не пам'ятаєш - каже журно.

Менi хочеться плакати, я дякую командировi й чимдуж бiжу до гурту. А повстанська кiннота мчить уперед i зникає за лiсовим кутом... "Чи то у хмарi гуде, чи то буря буде... Гей, то ж то наша Повстанча кiннота та й у похiд iде..."  - згадались менi слова пiснi.

Боротьба за волю України вирувала. То в одному селi, то в iншому повстанцi зводили бої з червоними карателями. Облава за облавою налiтала на нашi села. Пам'ятаю, йшло енкаведистiв вельми багато, як сарани, один бiля одного. Мали вони довгi, метрiв три-чотири, залiзнi прути, загостренi з одного кiнця i з круглою ручкою з iншого. Iншi прути були короткi, до метра завдовжки. Прийшовши на подвiр'я, гицелi штрикали землю скрiзь, а в клунях, де зберiгалося сiно чи солома, проштрикували довгими прутами зостаронки, шукали повстанських криївок. Цiлими лавинами прочiсували лiси. Ми всi страх як переймались: як уберегтися повстанцям? Здається, всiх виловлять червонi зайди. Але минав тиждень-другий, i повстанцi з'являлися знову. Справдi, невловимi месники...

Наше сiльце Антонiвка було нацiонально свiдоме. Багато хто перебував в УПА, у мережi пiдпiлля ОУН; селяни пiдтримували повстанцiв, хто чим мiг: харчами, одягом, взуттям, особливо взимку.

ХТО ж органiзовував людей? Це, насамперед, надрайоновий провiдник ОУН на Костопiльський, Тучинський i Олександрiйський райони "Сагайдачний", Карпо Васильчук (мiй батько); це члени ОУН Петро Данилович Червiнський, Ростислав i Всеволод Кобриновичi, Володимир Корнiйчук, Iван та Фелько Фiлiповичi, Олена Савiвна Несенюк, Марiя та Ганна Дубичi, Антонiна Ганжа, Сарафина Пасiчник; Ганна й Надiя Васильчук, Володимир Сусел.

В УПА воювали: Володимир i його брат Леонiд Кобриновичi, Андрiй Васильчук (мiй брат), Гриць Козлинець, Володимир Пасiчник, Олексiй Лицеюк, Семко Васильчук (мiй рiдний дядько по батьковi), Iван Корнiйчук (мiй рiдний дядько по матерi). Були ще iншi, але iмен не вдалося встановити, адже село наше виселене большевиками в 1951 роцi, i люди роз'їхались хто куди...

Пам'ятаю пiзню осiнь 1948 року. На пiвденнiй околицi села, яка називалася Коршомка, раптом залунали кулеметнi черги, чулись крики. Стрiлянина тривала  добру годину. Тодi вщухла. Село тривожилось, причаїлось... Зрозумiло, що дiялось: червонi напали на повстанцiв. Сестра Ганя пiшла на вивiдини. Аж увечерi повернулася, сповнена туги й скорботи: убитий "Сiвач" i ще п'ятеро повстанцiв. Кажуть, курiнний слабий був, хотiв вiдлежатись. З ним було лише шестеро хлопцiв охорони. А весь вiддiл уже перейшов на нове мiсце. А тут облава. Лише одному пощастило пробитися з оточення, "Калинi". Вiн i розповiв про перебiг того фатального бою. Але й енкаведисти повезли до Костополя цiлу хурманку побитих своїх яничар.

Тiла загиблих повстанцiв теж забрали до Костополя. Там поклали пiд тином на базарi та зганяли людей пiзнавати, хто вони, звiдки? Селяни йшли мовчки, нiхто не зiзнавався, навiть коли то були родичi; "за пособнiчєство бандiтам" вивезли б до Сибiру всю сiм'ю. Але є могила курiнного УПА "Сiвача" на Антонiвському цвинтарi бiля церкви в селi Мала Любаша, поблизу Костополя. Символiчна могила. I церква тут стара збереглася, ще з 19-го столiття, наша парафiяльна церква. Пiсля бою на мiсцi, де пролилася кров героя, двоє дiвчат-патрiоток взяли землi з його кров'ю, i потай похоронили на цвинтарi бiля церкви. I лише за Української Держави могилу вiдновили, поставили високий дубовий хрест з табличкою. На нiй - тризуб i напис: "Героям УПА, односельцям з Антонiвки, що полягли за волю України".

Навiть пiсню складено про "Сiвача". Слiв не пам'ятаю, лише фрагменти:

За "Соколиком", ще й за "Круком",

За провiдником "Сагайдаком".

Буйний вiтре, з лiсiв прилинь,

Гордися синами, мужня Волинь!

Того вiрша написав я в пошану пам'ятi моїх славних односельцiв, родичiв, патрiотiв України, воякiв УПА, пiдпiльникiв ОУН. А також для пошанiвки моїх односельцiв з Антонiвки, хто прагнув своєї держави, працював для неї, наближаючи славний у вiках день 24 серпня 1991 року.

Я спробував вiдновити для нащадкiв iмена героїв УПА, якi поклали свої молодi буйнi голови за волю свого народу, за нашу державу. Вони з честю виконали гасло воюючої в 1942-55 роках України:

Здобудеш Українську державу,

Або згинеш у боротьбi за неї.

Пам'ятаймо їх i шануймо їхню свiтлу пам'ять! Вони полягли за Україну. Серед них - i повстанський командир з Антонiвки, "Сiвач", курiнний Володимир Кобринович.

Слава героям !

Святослав ВАСИЛЬЧУК,

депутат Житомирської обласної ради.

м. Житомир, 4 червня 2002 року.