Переклади з афро-американської поетеси Інгріт Йонкер

РЕКВІЄМ ПО СТРАЧЕНІЙ ДИТИНІ

дитина жива
вона бореться з матір’ю
вона кричить Африкою кричить
диханням свободи і степу
у пульсі
дитина бореться з батьком
у проминанні поколінь
Африка задихається криком
справедливості на кривавих вулицях
войовничих гордощів
дитина жива ні Ланда ні Ніанда
ні Орландо ні Шарпевіл
ні поліцейська дільниця на Філіппі
де дитина лежить із кулею наскрізь у мізках
дитина – темна тінь солдатів
які чатують з рушницями Саракенс і з кийками
як диригентські палички
дитина – законотворець
дитина пильно вдивляється у вікна будинків
у серця матерів
дитина
у якої не було дитинства
і гри під сонцем як Ніанга є всюдисущою
вона ж росла вздовж і впоперек
обійшовши Африку
дитина лишала себе у кожній клітинці африканської землі
перетворюючись на велетня який мандрує по всьому світу
бо немає своєї дороги

* * *
Це тому що я це я
Це тому що ніхто не полонить тебе
Й не запросить у душу свою
Це тому що лід не розтає
Так стає коли зникає надія

Ніч розчиняє тепло між пальцями
Розвіявши попіл
Це тому що ти тут народився
Це тому що надія твоя безнадійна

Та вона наосліп іде землею
Спираючись на милиці
Спотикаючись об каміння
Хоч я вже зневірилась

* * *

Світ, що був дорогим,
Зникає, мов айсберг під сонцем.
Вертайся! Ворожу над ним.
Він – для всіх, він – нічий, він не хоче
Відповідати сьогодні.

Головокружіння
Діагоналями днів –
На очі мені
Накладає видіння
І зоряне клоччя
На самому дні.

Не буде нічого.
І Бога.
Погляд спинився
На сході.
Як над водою
Безодня.

* * *

День починається пострілом: я розплющую очі.
Він триває на грані пострілу в спину.
Сезам відкриється тільки наполовину,
І поглянувши в очі йому, боротися вже не хочу.

Можна літати в інвалідній колясці. І цей політ
Може бути найвищим з усіх найвищих польотів.
Темницю тілесну пронизує кострищем світ,
Тінь Фаетона на півночі б’ється об лід.

Руки незрушні – їхні тіні не встигли до зграй.
Все так повільно й мертвотно буде тривати.
Якщо сьогодні все знищено, пригадай,
Чи буде куди повертатись.

Я НЕОДМІННО ШУКАТИМУ СВОЄ СЕРЦЕ

Я неодмінно шукатиму своє серце
Хочу спокутувати гріхи
Хай час зриває листок за листочком
Зрікшись небесної благодаті
Маю останню надію знайти його там
Де сховала двійко метеликів очей
Де ластівка знайшла сили аби піднятися над землею
Затінена шпаком.

ЧЕКАННЯ В АМСТЕРДАМІ

Я знала що дочекаюсь тебе
Тривкими західними ночами
Зустрічала автобуси
Стояла на перехресті
Біля каналів й аеродромів
У зашморгах сліз

А коли ти прийшов
Паломником із покинутих європейських міст
Я впізнала тебе
Я накрила стіл для тебе
Я знайшла хліб вино і прощення
Але ти відвернувся
Відшматував свою любов від свого серця
І жбурнув її на стіл
Ані пари з вуст
Усміхнувся так чуйно так рідно
І покинув цей світ


МЕТЕЛИКИ ТВОЇХ ОЧЕЙ

Блукаючи землею манівцями,
Шукала я сліди поміж зірками
Мого загубленого серця.
У непрозірнім сонмі днів,
Кошмарних, одиноких снів
Я серця не знайшла
І далі йшла.

А все було збагненно й дуже просто:
Бо у бездонній високості
Немає серця й бути не могло,
Там тільки світло зоряне пливло.
А серце там, де простір,
Птахи кружляли,
А ми кохали.

Там тінь крила сягала сині,
Метелики літали у долині.
А наді мною – погляд твій,
І сльози по щоках з-під вій.
Любов, - що найдивніше з див,
Лишилась, де ми разом назавжди.

Переклад із Сільвії Плат

СПАЛЕННЯ ВІДЬМИ

На ринковій площі стягують гілля сухе.
Хащі тіней – злиденна сукня. Я наповнюю
свою воскову оболонку, тіло ляльки.
Хвороба починається тут: для відьом я – мішень.
Замучити диявола може тільки диявол.
Я постаю над ложем вогненним у місяць рудого листя.

Легко докоряти темноті: паща дверей,
Живіт погреба. Вони затушили мій бенгальський вогник.
Панна розкрилилась, як дотліваючий жук,
Тримає мене у клітці з папугами.
Які зрячі небіжчики!
Я дружила з волохатою примарою.
Із дзьоба порожнього глека котяться зашморги диму.

Якщо я маленька, я не нашкоджу нікому.
Я навіть порухом жодним не зсуну постійності. Так я сказала
Й сіла в нічний горщик,
Крихітна і нерухома, ніби рисове зерня.
Вони запалюють свічники, коло за колом.
Ми живі, мої дитинні біленькі друзі. Ми ростемо.
Зростання спершу болюче. Вчимося істині
Самозгорання.

Мамо жуків, розімкніть долоню.
Я, метелик, цілуватиму в губи свічу, не торкнувшись вогню.
Поверніть моє колишнє обличчя. Я готуюсь вгадувати дні.
Я злилася із пилом під тінню каміння.
Мої кості світяться. Спалахи світла возносять мене горілиць.
Я вмираю, вмираю під мантією з усієї вашої світлості!

ЛЮБОВНА ПІСНЯ БОЖЕВІЛЬНОЇ

Закрию очі – і нема нічого.
Відкрию – знов народжується світ.
(і де мені тепер тебе шукати).

Червоно-синій слід зорі хиткої
Роздує ніч і вкриє все довкіл.
Закрию очі – і нема нічого.

Я марила цілунком, сон легкого
Сп’яніння я відчула під ногами,
І світ пече – немов відкрита рана.
(і де мені тепер тебе шукати).

Забула я про чорта і про бога,
Крім тебе вже нема давно нікого.
(та де мені тепер тебе шукати).

І чую голос, як мені до нього,
Достукатись. Тонка моя дорога.
(і не знайти тепер мені тебе).

Я б закохалась у політ сумного
Пташиного прощання навісного.
Закрию очі – і нема нічого.
(і не знайти тепер мені тебе).

КАНДИДАТ

Ви ж начебто і людина?
У вас вставне око,
Зубні протези й милиці,
Гумові груди і член,

Нічого живого вже не лишилося…
Чи не так?!
Як ми вам віддамо?
Не розкисайте.
Розтисніть долоню.
Порожньо? Порожньо. Ось вам – рука.

Нехай вона вросте у вас
І носитиме склянки із чаєм,
Аби вам зручніше було.
Ви на ній одружилися б?
Гарантуємо

Після смерті – очі закриє.
Ми створюємо нову модель – із солі.
Я помітила, що ви голий-голісінький.
Як вам костюмчик оцей –

Чорний, схололий, проте нівроку на вас.
З ним одружитесь?
Він водонепроникаючий, у вогні не горить,
У воді не тоне.
Запевняю, вас поховають у ньому.

Вибачте, ваша голова – порожня.
Нічого, у мене є те, що треба.
Мала, вилізай із шафи.
Що ви про неї думаєте?

Ну то й що, що гола, як листок,
Зате через двадцять п’ять років стане срібною.
Через п’ятдесят – золотою.
Жива лялька – за що не вщипни.
Шиє, готує і талалаїть.

Не зламана, робоча.
У вас дірка – ось припарка.
У вас око – ось вам образ.
Дорогенький, це ваш останній шанс.
І на цьому всьому одружуйтесь, якщо зможете.

ЖІНКА-ЛАЗАР

Я реалізована.
Раз в десять років
Виходить –

Схожа на диво, шкіра виблискує
Мов на нацистському абажурі,
Моя права нога –

Картонна,
Моя безлика подоба, витончений
Єврейський профіль.

Зніміть серветку,
Мій вороже.
Я жахаю? –

Очниці, ніс і зуби?
Неприємного запаху із рота
Завтра буде не чути.

Моментально плоть,
Співпадаючи з контурами могили,
Буде як раз на мене

Я ж бо жінка з усмішкою.
Мені всього лишень тридцять.
Як кішка я маю дев’ять життів.

Це моє третє життя.
Нісенітниця –
Знищуватися десятиліттями.

Мільйони волокон.
Лузаючи сонях, юрба штовхається,
Аби поглянути на мене,

Як мене викручує – з усіх кінців –
Оригінальний стриптиз.
Пані і панове,

Ось мої руки,
А ось коліна.
Що з того, що схожа на скелета,

Я усе ще жінка.
Першого разу це сталося у десятирічному віці.
Випадково.

Вдруге я прагнула
Затриматися назавжди.
Скрутилася

Мушлею.
Їм прийшлося кликати
І зривати з мене кокони, схожий на липкі перлини.

Помирати –
Це мистецтво.
У мене це виходить найкраще.

У мене це виходить дуже файно.
По-справжньому.
Мабуть, це моє покликання.

Легко виходить у камері.
Особливо, коли не рухаюся.
Театрально

Серед білого дня,
На тому ж місці, з тим же обличчям,
І вигук
«Диво!»
Я відключаюся.
Вхід платний

За перегляд шрамів,
За прослуховування серцебиття –
Моє серце як заведений годинник.

Проте найдорожчий вхід
За слово чи дотик,
Чи краплю крові,

Чи волосинку, клаптик з мого одягу.
Ось так, так, Герр Лікарю.
Ще так, Герр Вороже.

Я – ваш шедевр,
Я ваше безцінне
Дитя золотаве,

Що плавиться у крик.
Я танцюю і горю.
Ні, тільки не думайте, що я недооцінюю вашу турботу.

Попіл, мій попіл
Ви ворушите палкою.
Шкіра і кості – нічого немає –

Брусок мила.
Обручка.
Золота пломба.

Герр Боже, Герр Люцифере,
Не плутайся під ногами,
Начувайся!

Я розхлюпую хвилі вогню,
Я здіймаюся з попелу, аби дихати, дихати
І ковтати мужчин із повітрям.