Site hosted by Angelfire.com: Build your free website today!

Life, and Death, and Giants...

ВАСИЛЬ ЧУК

Василь Чук (Віктор Борисович Васильчук) народився 1960 року в сім’ї залізничника в місті Коростені, що за сто кілометрів від Чорнобиля. У 1982 році закінчив Київський державний університет. Працював у міськрайонній газеті «Радянське Полісся». 14 жовтня 1991 році заснував і почав редагувати газету для всіх «Апокаліпсис», а нині це — благодійна вільна газета «Вечірній Коростень». Під час аварії на ЧАЕС побував у Чорнобилі, Прип’яті, Дитятках. Друком вийшли книги «Світ казковий та невигаданий», «Тільки один місяць», «Приречені на життя», «Собака буває кусачою...», «Мандри темно-вишневої самописки», «Як їжачок ялинку рятував», «Чому Нічка посварилася з Ранком». Відзначений Дипломом Міжнародного рейтингу популярності МАРТІС «Золота Фортуна», заслужений журналіст України.
ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ПОНЕВІРЯННЯ БУЧІ

ВІД АВТОРА

Вперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого контролю, що під Чорнобилем, я побачив порожні людські поселення і відчув щось незрозуміле... Ні, це був не страх, не смуток... Здавалося, стою на якійсь планеті. Білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця... Немов на картині. Довкола – жодної живої істоти. І тиша. Неймовірна тиша. Аж у вухах задзвеніло... Та вже далі, коли підійшов ближче до покинутих осель, побачив поди-ноких мешканців сплюндрованого радіацією краю. В бур’янах, понуро опустивши голову, стояла, з розбухлим вим’ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто гривастий кінь. А на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам’яталися його безбарвні очі, котрі байдуже споглядали мене... Можливо, все мені ввижалося?.. Але та «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безповоротна... І той собака, що зустрівся, мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він уже помер. Хоча в пам’яті залишиться назав-жди, як і мій Буча. А присвячена ця повість усім «братам меншим», які загинули в пащі чорнобильського монстра...

НАРОДЖЕННЯ

1

Ніч була темною. З беззоряного неба сипала мряка. Під зламаним дубом помирав Буча. Понівечена душа поволі вибиралася з покаліченого, спотво-реного собачого тіла. Свідомість проте вперто не полишала його. І він усе розумів. Мутніми очима вдивлявся в чорну безодню. Але не посвітлішало. Не чулося й голосів. Він спробував завити. Окрім безсилого хрипіння, нічого не вийшло. Як і тоді, коли все починалося. У тому мальовничому поліському селі, яке розкинулося серед сосон, берізок, дзеркальних озерець, невеличкої звивистої річки. Неподалік від Чорнобиля.

2

На світ божий він з’явився безпорадним. І на диво всім майже без шерсті. Навіть людина з великою уявою не назвала б його щеням кавказької вівчарки. Хоча мама чистокровна була. Міцною, з широколобою головою, м’язистими лапами. Невеликі, косуваті очі темного кольору додавали їй краси. Маму любили. Ласкаво називали Азочкою. І обов’язково погладжу-вали по довгошерстій спині. Іноді й без потреби. Аза була розумною вівчаркою. Свого безпомічного малюка відтягла в найтемніший закуток буди. Ще й соломою притрусила. Соломи вистачало. Господар працював у колгоспі сторожем.

...Аза відразу зрозуміла, що з усіх п’ятьох щенят це особливе. Хворе. Понуре. Нудне. Очі в нього мутні, гнійні. В інших уже густий пушок висіявся, а це – голе. Носик мало сухий і гарячий. Саме його вона й облизувала найчастіше.

Господар теж часто зазирав в буду і мацав носи у щенят. Потім задоволено кректав і погладжував Азі спину. І так, здавалося, було б завжди.

Та біда прийшла раптово. Разом з гостями господаря. Вони довго роздивлялися песи-ків. Причмокували, зазирали до пащ, м’яли вуха. Все вихваляли Азу. Та коли вона повер-нулася до буди, не знайшла свого щеняти серед інших.

3

Його несли в чомусь, що пахло знайомою соломою. Здавалося, ось зараз дужі мамині лапи розгребуть солому і гарячий язик зволожить його сухий писок. Та ні. Чиїсь руки обценьками боляче здушили тіло. Мало ноги не повивертали. Шию теж різко чимось стиснули, що заважало дихати. Наступної миті він відчув, що летить. Щось мокре, холодне звідусіль обволокло тіло. Це була вода. Він з нею вже знайомий. Якось довелося змокнути під час зливи. Але тоді вона була не дошкульною. Тепер дерлася у ніс, вуха, засліплювала очі. А потім усе згасло. Лапи даремно молотили рідину – цеглина на шиї безжалісно тягнула донизу. А тут ще й останні такі рятівні бульбашки повітря вирвалися з пащі й сипонули догори. Зібравши останні сили, цуцик інстинктивно рвонувся за ними і зумів вхопити рятівної суміші з повітря й води. Нажахані очі впіймали вузький промінь світла. Та сили вже покидали його. Невмолима важка цеглина знову потягла знесилене собаче тільце вниз...

– Миколо! Миколо, світи сюди, глянь, щось у траншеї борсається! — загукав Максим товаришу, скеровуючи підводу на узбіччя.

Чоловіки їхали по сіно, що стояло в стіжку за селом. Обіч дороги в цьому місці залишився капонір від недавніх військових маневрів, котрого вже давно підтопило водою.

Тут і натрапили селяни на оказію.

– Собаченя, здається!.. Тягни швидше, ти ж в болотниках, давай, бачиш, кінці йому приходять, бульки вже пускає, – визначив Микола. – Тільки обережно... Ще вкусить...

– Де там, в пащі повнісінько води... Який же то негідник таке втнув?

– За лапи задні бери, вода з легень виллється. Живе, бачиш, вовтузиться. Треба в фуфайку загорнути. Тремтить.

– Собі забереш?.. – запитав невпевнено Микола, затягнувшись смачно цигаркою. Він уже давно хотів завести собаку, але все не виходило.

Максим кивнув головою на знак згоди, подумавши водночас: «Юлечці сподобається... Садок охоронятиме... Хоча... Світлана сердитиметься... А-а-а... зрозуміє, дружина ж...»

– Може, тобі віддати?.. – кинув несподівано.

– Ні, ні, Максиме, ти його витягнув... Глянь, як тулиться до тебе, – відмахнувся Микола.

– От і добре. – погодився Максим.

А щеня знайшло в собі останні сили, щоб міцно притиснутись до людських грудей. Затихло. Це було його знайомство з добром і злом, зі смертю, початком життєвих випробувань, щедрот і бід.

4

Врятоване щеня Максим назвав Бучею. Він, колгоспний конюх, який жив неподалік від того сторожа, який хотів утопити бідолашне собаченя, пояс-нював сусідам такий вибір дуже просто – кінь Буча колись у нього був. Любив дуже вороного, і назвав на його честь цуцика. Буча швидко звик до імені, бо іншого просто ще не мав.

– Де такого чудового вовкодава дістав? – запитували заздрісно односельці.

Дивувалися по праву, бо Максим довго не показував нікому потворного щеняти. Тримав у хліві. Варив йому юшку. Купував у ветеринара вітаміни, ліки. Поки собачук не почав скидатися на справжнього кавказця. Навіть сіра довга шерсть відросла. Тож на очі односельцям він показався, як мовиться, в усій красі.

Буча Максима теж любив: все п’явся лизнути в обличчя. І то був не вияв сліпої подяки за врятоване життя. Подобалися Бучі міцні долоні, які затишно пахли людською оселею. Так і хотілося вткнутися в них писком і безтурботно лежати, вдихаючи ті заспокійливі запахи. Навряд чи можна було відшукати більш підходящі руки для Бучі ніж ті, в які він потрапив. Ніби в спокуту, за те жахливе недавнє минуле. І хоча кажуть, що собаки передчувають біду, йому зовсім ніщо не віщувало про неї.

Але біда на те й біда, що приходить раптово, коли її не очікують. І вона й цього разу увірвалася тихо, непередбачено і буденно. Наприкінці квітня.

...Максим щовесни випасав колгоспних коней на озимині. Щойно сніг сходив з відведеного під випас поля, він разом з агрономом вибирав найкращу поживу, якою потім здобрювалися посіви. І вже під кінець прохолодного квітня Максим разом з гривастими і Бучею ходив у ранньовесняне нічне. Відтак на його коней завжди приємно було не тільки дивитися. Доглянуті, ситі. Тож і в роботі – на селі знали – його гривасті найвит-риваліші. Крім основної колгоспної праці, за допомогою їх розорю-вали городи під картоплю, возили дрова з лісу. А бувало, що й сільські весілля доставляли в місто. Це тобі не дороге авто, на котре бензину не напасешся...

5

Ніч минула швидко. Навіть несподівано. Блідий місяць теж непомітно розтанув у серпанковому мливі. Перші промінчики сонця неквапом спивали росу з травички. Десь високо завівся жайвір. Коні – заіржали. Стривожено настовбурчив вуха Буча. Максим почухав собаку за лівим вухом. Під-штовхнув, мовляв, «Пора». Зіп’явся сам з нагрітого кожуха. Потоптався на жаринах нічного багаття. Скинув посивілі від попелу чоботи і босоніж побрів до живої кринички. Йшов без поспіху, звично, не лякаючись ранкової прохолоди, бо і взимку полюбляв пройтися босоніж скрипучим сніжком.

Дихалося вільно, на повні груди. П’янко пахло полином. Лоскітливо холодила ступні росяниста трава. Біля кринички зупинився. Став на коліно. Пригоршнею зачерпнув води. А вона, мов срібло. Поставиш, бувало, кухоль і за місяць не помутніє. Вип’єш, настрій підніметься. Здоровішим себе відчував. Якось надибав неподалік від кринички нове джерельце. Пробив собі струмок доріжку серед поля. Та диво не в тому. Максим присів біля того потічка і хотів розчистити. Колупнув раз, другий, а фонтанчик і виніс Неве-личку рибинку з-під землі. Чи то з річки вона випливла проти течії під грунтом, чи з джерельця. Ніяк не міг второпати. Чудес у природі немало...

Досхочу напившись, Максим бризнув грайливо на собаку:

– Знаю, знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок який, поглянь...

А в самого раптом під сорочкою пробігли мурашки. «От і постарів...» Пучкою пальців гречно пригладив кошлаті вуса. «Сорок п’ять... Не так і багато, якщо вдуматися. Ні, ще рано думати про старість... – усміхнувся. – А кому хочеться старіти, скажіть, будь ласка?..»

Здається, недавно все було. Батько зачерпує дужою пригоршнею прозоре диво з польового джерельця, а він, русявий хлопчина підставляє худенькі плечики під сотні барвистих веселок. «Знаю, знаю, не любиш вмиватися. Протри-но очі, світанок, поглянь, який...» Над ранковим полем злітає щасливий дитячий сміх. Котиться ген-ген золотистим кульбабовим килимом...

І раптом – грім. У квітні?!. Зірвався з місця Буча. Завив тривожно. Голкою штрикнуло Максимові в серце те виття. Знову гуркнуло. Ніби з гармат. Сотні гармат. «Щось у селі, певно, трапилося...», – майнуло в голові.

– Бучо, стережи коней! – гукнув, заскакуючи на вороного.

Село не спало. Той гуркіт випхав усіх людей на вулицю. Сумніви відійшли: щось жахливе відбувалося по сусідству з Чорнобилем. Видно було й заграву над містом. Поповзли селом чутки, як змії. Подейкували, ніби атомна станція загорілася... Максим, наслухавшись «версій», подався у сільраду. Але там нічого не сказали. Голова лише плечима знизав:

– Не злажу з телефона, але «звідти», – він тицьнув пальцем у стелю, — кажуть, «чекайте розпоряджень». Якісь неполадки на атомній... Щось нечисте там, Максиме, відчуваю нутром...

На душі стало тривожно. Максим ляснув долонею коня і помчав додому. Село вже нагадувало розбурханий вулик. Ніхто не звертав уваги на погожий ранок. Не бігли на ферму, в тракторний парк. У повітрі застигли страшні слова: «атом», «аварія», «радіація». А за кілька днів з’явилося дивне, чуже і лякаюче – «евакуація». Куди? Як? Що брати з собою? Чи надовго?..

Стогін... Густий, млосний стогін... Свинцевий – з людського лементу, дитячого плачу, ревіння худоби, собачого гавкоту, гуркоту автомашин міцно стиснув з усіх боків розшар-пане, сполохане село. Біда розкошувала… Проте недоречно, але навдивовиж яскраво і лагідно сяяло сонце. Буяли рожевим квітом ранні абрикоси. Безтурботно спалахували під ногами, копитами, колесами маленькі соняхи кульбаб.

…Збиралися недовго. Взяли найцінніше: документи, гроші, одяг, фотографії. Навіть хату не закрили на замок, все бідкалися, не забули чого...

6

Аж коли в чужій хаті, далеко від їхнього села, на старій розкладушці заснула Юлечка, Максим згадав про Бучу. Затуркали геть голову ті військові. Все підганяли. Бачив же з вікна автобуса як собака настирливо пробирався крізь людський гурт – шмигав між коровами, кіньми, підводами, машинами. Бачив і не насмілювався покликати, бо ж ніхто навіть кішок не взяв з собою.

Очі... Великі, повні жаху очі собаки шукали, певно ж, його. І коли автобус рушив, Максим щодуху закричав: «Зупиніться!.. Там – Буча! Собака! Зупи-ніться, прошу!» Але... Водій ніби й не чув. Або швидше й сам був наполоханий. Вчепившись в кермо, сполотнілий, він щосили, здавалося, тиснув на важіль газу. Ні пари з вуст і пасажири. Всі тікали подалі від опустілого, розхристаного, враз сплюндрованого атомом села...

7

Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус і коли авто рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький «рейсовик» не зник за виднокраєм. Собака, мабуть, ще з півтори години вперто гріб дужими лапами глибокий пісок дороги. А потім впав. Поклав безсило голову на передні лапи і... жалібно заскімлив. Він не розумів чого його покинули. Завив. Далеко, десь там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям відгукнулося село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..

Буча спробував підвестися, але лапи чомусь не слухалися. Так на дорозі, в глибокому піску, він і заснув.

Прокинувся Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вов-тузіння під боком. Чорне, кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об лапи, перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну ворожнечу. Пес лизнув спраглим язиком кошеня. Воно перестало нишпорити, затихло. Він ще раз глянув туди, за виднокрай, де вчора щезнув автобус з його господарем, глибоко втягнув повітря. У ніздрі вдерся незнайомий запах. Але він чомусь не насторожив Бучу. Обтрусившись від піску, він похнюпивши голову, почвалав назад. За ним – кошеня.

Майже біля самої хати величезна чорна сука, лементуючи, кинулася на маленького супутника, який спритно шмигнув Бучі між лапи, і враз зіщулився, ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив на кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю. Іншим разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по сусідству. Під плотом її господаря завжди збиралася зграя кобелів. Чорна настовбурчила загривок і відступила.

На подвір’ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди одиноко сиділа курка. Буча раптом відчув, що голодний, але не насмілився зачіпати пір’ясту сво-ячку. Пішов до хліва. В ньому ще пахло коровою. В яслах лежав комбікорм. Спробував їсти. Горло тиснув незвичний смак. Господар ніколи подібною їжею не годував. Довго запивав з’їдене запліснявілою водою, зіп’явшись на діжку під хатою. То була давня вода. Без смаку.

Кошеня теж пустотливо видерлося на край діжі...

Наступного дня село знову ожило. Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів, людськими голосами. Буча повеселішав. Бігав довкола чоловіків у респіраторах, протигазах. Обнюхував усе, сподіваючись учути щось знайоме. Але коли один із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг подалі, поклавши голову на лапи. Насторожено спостерігав, як ті люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй голову. Невдовзі нудотно-смачний запах заполонив подвір’я. Настирливо занявчало кошеня. Йому кинули кістку. Буча навіть не ворухнувся.

– Бачиш, вставився, клятий! Наглитався радіації... Тепер понесе десь. Треба його тут дезактивувати разом з усім цим лайном. Владе, візьми в кабіні карабін. І м’яса витягни з юшки. Зараз ми його принадимо поближче... На-на-на...

Буча звів вуха. Відчувши в голосі того опецькуватого недобре, загарчав. Але тепла смачна кістка впала під самий писок, на мить забивши духом розвареної курятини інстинкт самозбереження.

Та Буча не встиг проковтнути «гостинець» – пролунав постріл. Заплюю-щивши очі від болю, собака рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло вогнем. Кавказець спробував зубами вирвати ту «бджолу». Він пам’ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких господар чомусь ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його жалили. А це знову...

– Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох метрів не можеш! Давай швидше, бо втіче!..

– Ви що, подуріли! – сердито загукав їм старший. – Залиште в спокої нещасну тварину, вона й так тут натерпілася!

«Підхльоснуті» мисливським азартом військові не вгавали. Тоді старшина нагадав їм давню мисливську істину:

– Якщо вб’єте собаку, то рушниця обов’язково зламається! А вона вам ще згодиться...

– Гаразд, Владе, залиш... Чуєш, що старшой каже.

...Якась невидима внутрішня сила змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг, аж поки в очах не потемніло. Впав несподівано узбіч дороги...

– Глянь, Степане, вовк убитий! – зупинив автомобіль край дороги Петро Шеремет. Він з колегою здійснював звичний черговий об’їзд радіаційної зони.

– Який це вовк? Кавказька вівчарка. Гицлі, певно, підстрелили, – заперечив Степан.

Буча почув голоси. Розплющив очі. Перед ним стояли майже ті ж люди. У формі.

– То що, заберемо на КПП, Степане?

– Він, певно, аж дзвенить від радіації... Ти вже козу припер у відділок. Що з того вийшло? Ще й мені перепало. Загримиш знову, юннат нещасний, цього разу начальство вже не пробачить.

– Мовчи, дай аптечку ліпше, хоча перебинтую нещасного.

– Дивись, гризоне, скажений, мабуть... І сорок уколів не допоможе...

– Та ні... Очі в нього повні сліз. Дісталося бідолашному. З карабіна його хтось шанда-рахнув. Шарик, Шарик! Бачиш, навіть не ворухнеться. Давай бинт, міліція повинна допо-магати потерпілим. І сала відріж шматок, там – у моєму тормозку. Певно, голодний.

Буча вдихнув смачний запах і враз заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше — з пащі витиснувся глухий стогін. На змученому собачому писку можна було прочитати: «Людоньки, пощадіть! Що я вам заподіяв?..» Моторошно дивилися дужі чоловіки на ті собачі сльози.

– Спокійно, Шарику, спокійно, – примовляв лагідно «юннат», бинтуючи пораненого, – все загоїться, як... на собаці.

– Поїхали вже, він все одно помре, крові багато втратив. Поклади в кущі – гицлі доб’ють чи кабани роздеруть...

– Тобі б на живодерні працювати... Подай ліпше пляшку з водою, напою ще, може, оклигає...

Знову вкотре Буча відчув людський запах. Він уже не насторожував. Не віщував біди. Але й не нагадував господаря. То був зовсім інший запах.

– Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре! – підганяв колегу міліціонер.

Невдовзі їх автомобіль зник, залишаючи на самоті пораненого собаку. Зашелестів таємниче ліс, теж самотній. Без звірів, птахів. Без любителів лісової романтики.

8

Довго приходив до тями після того нещасливого дня Буча. Лежав і ретельно зализував свою рану. Коли відчув, що може йти, накульгуючи подався до знайомого джерельця. Несамовито пив прохолодну воду. Ніби прагнув вта-мувати голод і біль. Ніжне сонце, терпкі пахощі трав нагадали йому про прихід літа. Буча знав цю пору року. Юленька, донька господаря, частенько заманювала його в ті спекотні дні до річки. Йому не подобалося це. Нагадувало про щось жахливе. Особливо, коли вода настирливо лізла у ніздрі, пащу.

Проте він намагався ставитися до тих ігор байдуже, бо не бачив у дівчинці «ворога». Навпаки, її добродушність, ніжний тон у голосі змушували під-корятися, забувати про неприємне. А ще, коли Юленька погладжувала бочок і спину, він був здатний на все. Дівчинка теж не залишалася в боргу. Кожного разу приносила до буди щось смачне. Навіть після того як батько вже годував кавказця. Вимивала тарілку і підстеляла під клейонку чи газету, щоб чистенько було після трапези в буді. О! То були чудові моменти долі!

9

Швидко минали дні і ночі. Сонце іноді ховали хмари і на змучену землю падав незатишний дощ. Після нього раптом у траві з’являлися яскраво-червоні з білими цяточками гриби. Під кінець літа їх виросла ціла армада. І Буча навіть не звертав уваги на них. Бувало, доводилося разом з мишею їсти траву, листя і той розцяцькований гриб.

Збирав, що трапиться, аби жувалося. Хоча іноді щастило знайти пташині, а то й курячі яйця. Несучок чимало блукало лісом. Їх яйця були справжнім делікатесом. Від них у животі відчувалась ситість і лапи дужчали. Приловчився Буча вживати ті ласощі: візьме в пащу, прокусить, вип’є, не зронивши й краплини на землю, а шкаралупку залишить. Пташки її потім клювали.

Проте останнім часом харчовий асортимент настільки збіднів, що довелося навіть на вегетаріанську дієту сісти; не те що шкаралупки з’їдати, а й траву знову жувати, гриби. Від тієї дієти у Бучі живіт підтягнуло аж до хребта. Він став цибатим. Надто вухастим. Хутро на спині, загривку збилося в куделі, біля хвоста почало вилазити. Отож вигляд у колишньої хазяйської вівчарки, треба сказати, був нікудишнім. Проте собака на те не звертав ніякої уваги. Він все частіше намірявся повернутися до господаревої оселі. А раптом той повернеться. Шукатиме його...

Одного дня Буча вийшов з лісу на шосе. Був, як завжди, голодним. Відтак порожній шлунок підштовхував його до зеленого «Жигуля», що стояв на обочині. А може згадався міліцейський легковик і ті люди, які врятували його пораненого. Машина подібна ж геть. Натомість побрів на голос. Тим більше, що звучав він ніжно і добродушно, зовсім як у Юленьки...

– Іди, мій собачка, сюди, бідненький. Мамо! Мамо, дивись, хтось собачку загубив!

– Оксано! – пролунало різко, аж листя зашурхотіло на деревах. – Облиш, кажу. Брудний... Із зони, мабуть... Миколо, поїхали, чого стоїш? Дитина нуклідів набереться ще від цього мутанта приблудного. Бачиш, як очі горять. Своїх дома вистачає... Понавозили тих переселенців...

Якби Буча міг говорити, то сказав би: «Їдьте...» Але... Інтелігентним, певно, був. Він лише мирно помахав облізлим хвостом дівчинці, яка сумними очима дивилася на нього через вікно автомобіля. Хіба ж він винен, що став таким? Чи не заслуга в тому людей? Не вони зруйнували ту станцію? Чи не людські руки сплюндрували оселю господаря, розламали його буду? Може, він і думав так, похнюплено бредучи узбіччям назад. У зону. Навіщо? Що його кликало?..

Раптом з-за дерев вилетіла вовчиця. Трохи менша за Бучу. Либонь, теж давненько не полювала. Вона вишкірила жовтуваті надщерблені зуби. Він раніше, в нічному, відганяв подібну знайомку від коней. Але та була більшою, з міцними зубами. В їх міцності Буча навіть встиг пересвідчитися. І досі на загривку залишився глибокий слід.

Згадавши ту бійку, він теж вишкірив зуби, підготувався до оборони. Проте вовчиця не відскочила. Так і сиділи вони, аж поки не почало смеркати. Вовчиця не зводила з Бучі склянистих очей. Бучі набридло — він оббіг її підтюпцем і... подався в село. Сіроманка поволі посунула за ним.

Біля хати господаря було порожньо. Військова техніка поламала дерева, ку-щі, загорожу. Осиротіло лежала розбита цямрина. Криницю засипали. Будинок теж мало чим нагадував колись чепурну оселю. Віконні рами зяяли чорнотою, ніби чиїсь великі випла-кані очі. Лякала пустотою й паща дверей. Вітер моторошно порипував відламаним причіл-ком, здираючи вапняні хмаринки з порепаної стіни.

Буча голосно завив. Його підтримала вовчиця. Проте він не зрадів тому. Десь у глибині своєї душі сподівався почути таке ж собаче завивання. Та чувся лише голос сіроманки.

На похмуре небо викотилася яскраво-біла куля Місяця. Він ніби захотів послухати страшне безпомічне завивання. Вихопив раптом з пітьми колючий дріт, іржаві таблички з трикутничками, напіврозібрані, розкрадені оселі, їх чорні, порожні віконниці і знову закотився за хмарину. Враз почорніло. Буча ще гучніше завив, ніби вимагав повернення того хоч і холодного, але світла.

Он там, з величезної баюри його витягнули напівживого. Тією вуличкою ходив з господарем до конюшні. За тим магазинчиком в нього ціляли камінням шкільні розби-шаки. Він таки добре провчив їх одного разу: навіть штани кільком подер. Трохи далі відбувся справжній бій із сусідським Сірком. За Чорну воювали. Як вона тоді дивилася на нього, переможця! Після тієї бійки і старий бульдог, що жив через три хати від господаря, завжди шанобливо дивився вслід. Проте Буча ніколи не зазнавався. Він любив це село, його людей, їх друзів, помічників на всю широту власної собачої душі. А тепер де вони? Чи повернуться?..

10

...Максим глянув на Місяць. Зіщулився. Якось незатиш-но стало на душі.

– Пішли, Івановичу, до хати! – гукнув з порога Петро Тимофійович, колгоспний бригадир, який дав притулок його сім’ї після евакуації. – Прохолодно чомусь сьогодні. Мабуть, дощитиме. Такої ночі не прибіжить твій Буча, не чекай. Пішли, кажу, по чарці вип’ємо, свято ж...

– Яке? – байдуже запитав Максим.

– День революції... Побалакаємо. Хату твою замочимо. Вже хлопці, підлогу настеляють. До Нового року переселитесь...

– Зараз іду! Думаю, захворів десь, чи слід загубив. Так не може бути... Читав, що собаки за сотні кілометрів повертаються додому.

– Івановичу... Може, він нікуди й не пішов від хати...

– Або з голоду десь помер. Хороший пес... Ледве живого з капоніра витягнув. Звикли всі до нього. І Світлана теж... Спочатку не хотіла його... Через Юльку змирилася. Та й полюбила...

Чоловіки сіли до столу. Налили по чарці. Мовчки випили, Закусили. Випили ще по одній.

– Революція... Партія... – «завівся» раптом Максим. – Чорнобиль... Всі ми думали... А хто тепер про нас думає? Хто про селянина коли дбав, Петре? Тільки вимагають. Давай молоко, м’ясо... А де його брати? Старі відживають, а молодь не дуже поспішає... Та й ціни просто смішні... Реформи, перебудова... Де ж раніше ви були, гас-спада харошіє?..

– Правильно міркуєш, Максиме! – спробував заспокоїти конюха бригадир.

– Що тут правильного? Працюємо й годі. Ранком і ввечері, в дощ і спеку, без вихідних і свят, без відпусток. Навіть про хвороби забуваємо. І люди, як собаки, і собаки, як люди... Завтра візьму машину і поїду в зону!

– Гаразд, Івановичу, то буде завтра, а зараз прикуси, картопля холоне. Можуть не пустити...

– Пустять!

– Зона ж, Івановичу...

– Прорвуся. А-а-а, наливай, Петре, ти правий, завтра видніше буде.

– Не переживай, Івановичу, читав я теж в газеті, що в Америці один собака повернувся до свого господаря через кілька років. Стільки кілометрів відміряв лапами!.. А ще є там спеціальне кладовище, де за великі гроші собак ховають. Зовсім, як людей...

– Отакої! У нас людину не можуть нормально поховати, а там собак... Ти бачиш! Що то за газета? Хоча... ми ж люди. Мордуємо нещасних тварин. Ні, спочатку знущаємося над собою, а вони мучаться біля нас. Ні, таки прорвуся. Живий Буча, відчуваю, чекає на мене. Винний я перед ним, Петре...

Тієї ночі Максиму не спалося. Снилася різна химерія. Нібито він у Нью-Йорку. На цвинтарі. Скрізь чистота і порядок. Іде він асфальтованою доріжкою. По обидва боки – собачі погруддя. Аж раптом – похоронна процесія. З десяток чоловіків і жінок, одягнуті в чорне. На катафалку – труна, в ній... собака. Придивився – Буча...

Ранком Максим пішов до колгоспної контори. Голова правління дозволив взяти «Ниву» з водієм. Вони відразу вирушили в дорогу. Шлях був нелегким. З водієм Максим майже не розмовляв. Щемно було на серці. Їхав, здавалося, в гості. Гостинець прихопив – кістку з м’ясом.

Чим ближче під’їжджали до зони, тим тривожніше ставало. Довкола жодної живої істоти. Одні берізки й сосни стояли непорушно. Самотньо.

«Нива» зупинилася біля смугастого шлагбаума. Старший контрольно-пропуск-ного пунк-ту доповів кудись по телефону. Лише через годину пообіцяв приїхати звідти ще старший за чином від чергового. Чекаючи його, Максим почав згадувати рідне село, своє життя. Колись, осиротілий, знайшов тут притулок. Батько на міні підірвався. Розорював забуте повоєнне поле трактором і наліз на «фашистський подарунок». Мама не витримала, через рік померла. Добрі люди зігріли, нагодували, одягнули, а потім доглядали, як за рідним. Так і залишився в тій стороні. Не шукав щастя в іншому місці. Були і вчителі. І робота. Спочатку за кіньми доглядав, потім причіплювачем техніки став. Виділили трактор натомість. Та не міг на ньому працювати, все батько згадувався. З часом пішов з тракторного парку. В конюхи. То від діда, мабуть. Це зараз ця професія не престижна. А тоді... Перший чоловік на селі. Зумів і Максим відродити колишню дідівську гордість. Одружився на красуні-доярці. Разом хату поставили з різьбленим причілком. Садок висадили, бджіл завели. Жили не гірше від інших. Донька Юля — дівча як маківка. І в один день – ні села, ні хати, ні коней. І Буча пропав...

– Жаль собаку, розумним був, вірним, – уголос промовив.

– Так ви собаку приїхали шукати? – здивувався високий молодик у формі капітана міліції.

– А що тут дивного?.. – теж питанням сердито відповів Максим.

– Марна справа, їдьте додому. Не можна туди. Ви ж самі знаєте, радіація висока. Хочете, щоб мене посадили...

Так і повернувся Максим ні з чим «додому».

11

...Буча прокинувся від холодних білих мух, які настирливо липли до носа і миттю зникали, залишаючи мокрі краплинки. Щоб зігрітися чи, можливо, знайти щось на сніданок, він щодуху припустив до лісу. Туди, де сподівався розжитися на якийсь харч. Туди, де можна було ховатися від настир-ливих холодних мух.

Проте він не знав, що там було ще одне нелегке випробування для нього. Безрадісне й дошкульне майбутнє, про яке він і не підозрював. Адже націлений був на одне: як і чим загасити нудотне відчуття голоду. За ним, намагаючись не відставати, бігла вовчиця.

Вже майже геть стемніло, коли Буча вишкріб, ламаючи пазурі, з-під підмерзлого снігу мишу. Цього разу йому справді пощастило – сіренька вда-лася нівроку. Він тримав її під лапами. Тепла напівжива грудочка приємно гріла лапи, розбурхувала шлунок, виштовхуючи гарячу слизоту на здере-в’янілий язик. Відчувши, як грудочка ворухнулася, зі стислим гарчанням міцніше причавив її лапами. Червоні краплі крові пирскнули в сніг. Раптом Буча почув скимління. Він повернув голову – неподалік лежала вже знайома вовчиця. Голову поклала на передні лапи, а язик звісила на бік. Буча загарчав. Сіроманка не відскочила, навпаки, зовсім по-собачому заскавчала. Тоді він вхопив свою здобич у зуби і відбіг убік. Вовчиця послідувала за ним, дотримуючись дистанції. Тим часом з-під Бучі вишмигнула ще одна миша. Він спритно притис її до снігу, а ту, першу, миттю ковтнув.

Вовчиця почала підповзати ближче, виставляючи наперед лапи. Коли вона опинилася зовсім близько, Буча вгледів, що лапи у сіроманки понівечені. Щось незрозуміле змусило його припинити скромну трапезу. Заспокоївшись трохи, спробував знову їсти вже охололу мишу. Він добре знав: якщо не проковтне її зараз, то незабаром вона стане, мов камінь. Вовчиця продовжувала наближатися. Наступної миті Буча настовбурчив загривок і рішуче ступив назустріч, вишкіривши зуби. Їх очі зустрілися. Але то був не хижий холодний блиск, не хитрий, а затуманений болем, голодом, напівзгаслий вогник затухаючого життя.

Буча взяв зубами мишу і поклав її до лап вовчиці. Сам відійшов. Проте вона не кинулася відразу на їжу. Важко втягнула в себе повітря, поволі підвелася і підійшла до «подарунка». Буча відвернувся. Він чув, як сіроманка почала спроквола їсти здобич. Тепер усе ясно: «Сіра вже не відстане від мене». Ретельно розгріб сніг аж до листя, нагріб його до купи, і зарився в неї, заховавши між лапами холодний писок. Завтра йому доведеться довго полювати...

З того часу вовчиця не покидала Бучу. Він і не ховався. Навпаки, коли вона відставала, чекав, вдаючи що зайнятий полюванням. Впіймавши все-таки мишу, клав її на слід у снігу, добре знаючи, що Сіра підбере, а сам шукав іншу. Бувало, знаходив. Невдовзі його лапи теж почали мало чим відрізнятися від лап супутниці. І коли вдарили лютневі морози, днями не вилазив зі своєї схованки.

Одного надзвичайно дошкульного вечора Сіра сміливо увійшла до лігвища Бучі, а він одразу відчув, як добре в ньому мати сусіда. Єдине, до чого він довго не міг звикнути, – запах. Серед мішанини найрізноманітніших, які міг тільки розрізняти його талановитий ніс, виділявся особливий, давно знайомий. Ворожий... Саме той запах і змушував щось згадувати. Інколи вночі він мимоволі виштовхував його з нагрітого лігвища. Тоді Буча нестримно вив. На весь ліс. А Сіра чомусь не підтримувала. Можливо, здогадувалася про собаче тужіння...

12

Наступна весна прийшла до лісу несподівано. Десь зверху, над верхівками пожухлих сосон різонув шмаття похмурого неба сонячний промінь, перетворюючи в брудну кашу іскристий сніг. Зажебоніли струмки, даючи всьому живому вдосталь напитися талої води. Буча, припавши до одного з них, пив, аж поки не поважчав живіт. Те ж саме вчинила й Сіра.

Вони йшли поруч – собака, який залишився без дому й господаря, і вовчиця, приниш-кла від біди. Йшли, не відаючи куди. Вперед, сподіваючись кожен на своє. Обезлюднена, зігріта першим теплом зона поріднила їх, загасивши давню обопільну злобу, витравивши ненависть голодом, холодом, одинокістю . З’єднала бажанням вижити. Продовжити, зрештою, свій рід...

Бучі здавалося, що все довкола вимерло. Якась дивна тиша стояла в лісі. Йому хотілося швидше вибратися з цих мертвих заростей. Вийти на дорогу, яка веде до села. Зустріти людей. Свого господаря. Його доньку.

Якби оце вздрів їх, щодуху біг би, доки вистачило сил. Потім облизав би руки, лице, впав на спину, вивалявся б у грязюці. Гарчав би, викручуючи «вісімки» хвостом...

Попереду, в чагарнику, щось завовтузилося. А через мить звідти висунулося страхіття – чорна, щетиниста голова з хижо випнутими іклами, червоними вуглинами очей. Сіра аж відсахнулася, притиснувшись до нього, певно, це й піддало йому сміливості. І він рвонув уперед. Буча спритно вивернувся з-під ікол, а коли кабан, несподівано спіткнувшись, завалився на бік, стрімголов кинувся на нього. Щелепи ніби автоматично стиснули загривок під вухом волохатого монстра. Той дико захрипів, силкуючись підвестись. Не вдалося.

Краєм ока Буча помітив, як Сіра теж вчепилася в ляжку кабана. Але той маневр був помилковим. Щетинистий, підхльоснутий різким болем, раптом зіп’явся на передні рако-тиці і різко мотнув знизу вверх могутньою головою. Буча навіть не встиг відчути, як гостре ікло розпороло йому лівий пах – завис у повітрі на мить, а потім важко гепнувся між деревами. Вовчиця ж трималася намертво. Але поба-чивши, що кабан, не звертаючи на неї уваги, вперто наступає на собаку, вдалася до іншого маневру – відпустила ногу і забігла наперед, ризиковано граючись небезпекою просто під іклами. Кабан зібрався підчепити настирливу вовчицю. Та завдана Бучею рана осадила його. Користуючись цим, Сіра гризонула чимдуж за вухо. І тоді щетинисте стра-хіття відступило, голосно рохкаючи.

...Рана Бучі була глибокою. Він спробував дістати її язиком. Не вдалося. Спробував ще раз – пролунало жалібне скавчання. Безпомічне. Безсиле. І тоді підповзла вовчиця... Буча заплющив очі і пірнув у морок. А Сіра ретельно і довго зализувала гарячий закривавлений бік свого рятівника, який знову вкотре боровся зі смертю, невідомо чим втамовуючи спрагу життя.

Вона теж цього не знала, як і не знала, що довго потому мандруватиме зоною в пошуках їжі для нього і себе. На першій порі їй пощастить впіймати зайця. Носитиме і воду в пащі пораненому собаці. Стрілятимуть їй навздогін і гицлі. «Зонівські блукачі» навіть не підозрювали, що, прикидаючись підстреленою, вона майстерно обдурювала їх. Ганяючись за живучою сіроманкою, вони віддалялисяся від лігва Бучі...

13

Саме тоді, коли Сіра так щасливо уникнула тих пострілів, відволікаючи давніх своїх ворогів від Бучі, до зони увійшов травень. Збуялий високими травами, навдивовиж яскравими квітами актеї, смолки, зеленчука. Незвично мовчазний. Здавалося, все застигло в чеканні чогось несподіваного. Проте, якби хтось із людей запримітив сіру вовчицю, то зрозумів би: вона збирається народити щенят. Але ніхто б не здогадався, що це не собака, а Буча – не вовк. Невблаганна зона змінила їх зовнішність, ніби зла чарівниця. Хоча матінка-природа була все ж сильнішою і всіляко прагнула перебороти ту страшну реальність підступної радіації — дала можливість продовжити рід собачий.

Дала вона шанс і людям, її найдосконалішому витвору, – вони зуміли-таки покинути ці лихі місця. Уявіть – потоп, чи землетрус... Хоча радіація набагато підступніша. Змусила ж у цій «зоні» залишити багато дорогого людям: будівлі, вулиці, сади, і курей, гусей, поросят, коней, корів, телят, собак. Чимало їх блукає. Одинокі, вони якимось дивом живуть, знаходять їжу. Їм іноді щастило і вони продовжували свої поневіряння, дичавіючи без людської турботи. Не раз доводилося зустрічатися з ними й Бучі та Сірій.

...Полудень надокучував спекою. І Буча, тягнучи тушку кози, зупинився перепочити. Залишивши під кущем ялівцю ношу, почав нюшкувати, де б знайти хоча б маленьку калюжку. Спраглий язик, здавалося, випаде. Аж раптом на Галявинці Буча вгледів корову. Вона навіть не відскочила, не відбігла, коли він підійшов до неї. А знайомий запах молока штовхав собаку усе ближче. До розбухлого синюватого вимені, з якого вже скапувала біла масляниста рідина.

Буча інтуїтивно вчепився у відвислий сосок. Тепле, густе молоко бризнуло до висохлої пащі. Живлющим струмочком зажебоніло до змореного шлунка. А корова стояла, мов укопана, ніби й чекала цього. Напившись досхочу, Буча розпластався поряд. А в лігві на нього чекала Сіра. Буча спочивав. Він навіть не підозрював, якої непоправної біди щойно завдав собі, висмоктуючи з приреченої худобини отруйну рідину...

Коли Буча повернувся в лігво, довго обнюхував мертвих щенят. Не міг ніяк второпати, що сталося з ними. Вони лежали нерухомо під боком Сірої. Вже охололі. Померли, певно від голоду, бо у вовчиці вже кілька днів не було молока. Але ще одне щеня кволо вовтузилося між лапами. Чіплялося як могло за життя.

14

Новосілля у Максима і його родини було гучним. Голова сільради урочисто вручив йому ключі від будинку, виголосивши довгу тираду про те, що, мовляв, лихо є лихо, а жити треба. Натякав, що час невдовзі залікує тугу за покинутою дідизною. Та й оселя нова не гірша від залишеної. Всі тисли руку Максиму. Ніби й лиха не було. Тільки бригадир Петро Тимофійович взяв мовчки його за плече і відвів убік.

– Не сумуй, Івановичу. Пережили війну, голод і це лихо здолаємо. Люди в нас добрі. І край наш чудовий. Звикнеш. А щоб легше було, візьми подарунок мій. – Бригадир нагнувся до корзинки, накритою хустиною. – Думаю, сам назвеш. Я не відважився...

З корзинки на Максима чорними гудзиками оченят дивилося щеня. На загрубілу від вітрів, дощу і сонця щоку конюха скотилася непрохана сльоза. Бригадир, побачивши тимчасову слабість Максима, зніяковів і мовив:

– Гаразд, Івановичу... Я те... Піду, а ввечері загляну...

Максим лише кивнув у відповідь, беручи до рук щеня:

– Йди до мене, Буча, йди, маленький...

А в цей час з Бучею діялося щось незрозуміле. Він не знаходив собі місця. Мов навіжений бігав довкола лігвища. Дряпав лапами дерева. Перекидався. А потім раптом кинувся прожогом з лісу на давно забуту дорогу, яка вела до покинутого, сплюндро-ваного, вже місцями геть зарослого бур’янами, села.

...Почало вже темніти, коли знесилений Буча заповз під зламаний дуб. Від утоми втратив нюх, тож просто грудьми наштовхнувся на переляканого кота. Якби Буча придивився і обнюхав те наполохане дране звірятко, то, певно, пізнав би в ньому кошеня, що колись прийшло сюди разом з ним з далекої левади – тоді, після виселення людей. А хіба ж міг зупинитися той кіт, нажаханий всіма бідами й голодом біля цього пса – майже лисого, з відірваним вухом, пошматованим гнійним боком і писком, геть вкритим страшними виразками?..

Буча повільно зіп’явся на передні лапи і, зриваючись на вовче виття, протяжно й голосно загавкав у темне провалля ночі, ніби хотів, щоб той моторошний гавкіт долинув до Космосу. Але гавкіт летів над зоною і відлунювався від сірої мряки.

Нагавкавшись, Буча поклав голову на лапи і закляк. Сили полишали його. Ніби вгадуючи це, спокійно підійшов кіт. Потерся головою об собачі лапи і вмостився під його ще теплим боком, випустивши з пащі на розмоклу землю шматочок закам’янілого хліба. То був невеличкий запас на чорний день. Котячий...

З неба сипонуло ще дужче. Заскрипіли дерева. Вони були надто старими і, певно, пригадали давню легенду про те, як собака і кіт врятували людей від голоду, віддавши їм хліб, який відібрав у людей Бог, розгнівавшись на них за неповагу до дару Господнього. Рипіли тужно дерева біля забутої господаревої оселі і немічно спостерігали, як тепер люди не можуть нічим допомогти своїм легендарним рятівникам. І навіть не побачать, що їх кіт вже назавжди затих, згорнувшись калачиком під боком Бучі.

Буча помутнілими очима глянув у чорну безодню ночі. Проте не посвітлішало. Не почулося голосів. Він спробував завити. Окрім безсилого хрипіння, нічого не вийшло. Тоді Буча широко відкрив пащу і щосили втягнув вологе, гіркувато-холодне повітря. І затих. Зона цього разу не хотіла дарувати йому навіть найменшої надії.

А десь далеко в лісі нестерпно вила вовчиця...

ПОВЕРНЕННЯ

15

...Непомітно й тихо звечоріло. Проте спека й не думала згасати. Все довкола здавалося пластиліновим. Небо, дерева й трави. І хата... Думати не хотілося. Максим зиркнув на Бучу. Та безтурботно витягнулася біля буди, звісивши язика на широкі, розпластані лапи. Довго не наважувався він дати таке ім’я щеняті кавказької вівчарки, котре подарував колгоспний бригадир Петро на новосілля. «Але якщо до кінця бути справедливим, то цуценя саме вибрало це ім’я», – виправдовувався подумки іноді Максим. Якось уголос сказав «Буча», а воно візьми й відгукнись...

– Що, Бучо, водичкою скропити? — запитав Максим, підводячись з порога.

Вівчарка й не ворухнулася. Споночіла духота їй особливо дошкуляла. Хутро в неї було справді розкішним.

Раптом Буча насторожилася, звівши вуха. Максим перехопив той погляд і... почув за хвірткою знайомий голос:

– Доброго вечора, Івановичу! Чую, розмовляєш з кимось, вирішив і собі зайти.

– А-а це ти, Петре! З Бучею я тут... Вона тебе ще на дорозі вчула. Дякую за гарний подарунок. Саме міркував чи правильно вчинив, назвавши її Бучею.

Сучка переконалася, що до двору зайшли свої, крутнула хвостом, ніби вітаючись, знову поклала обважнілу голову на м’язисті лапи.

– Привіт, Бучо, – відповів на те колгоспний бригадир. – Буде спека, бачу. Язик твій, розумниця, кращий за будь-який прогноз...

– Ні, ні! Далі так пекти вже нікуди, – заперечив Максим. – Все вигорить довкола.

– Не турбуйся, Максиме, – заспокоїв його Петро Тимофійович, – он наш агроном не бідкається, каже, що все буде гаразд. Дощі в травні пройшли, на початку літа теж... Ще кілька тижнів попече, а там знову задощить.

– У нас завжди так: що не згорить, те вимокне. Але дякую, заспокоїв. Не мудруй, кажи, чого зайшов?

– Ти вже як твоя собака, на відстані чуєш. Я й справді за ділом, – сів на поріг бригадир. – В комору нашу хтось внадився. І на фермі двоє телят пропало минулої ночі...

Ти б, Максиме, посторожував... З Бучею... А там, дивись, і наш Степан з лікарні прийде...

– Коли починати?

– А що тобі збиратися, підемо зараз...

– Вмієш... знайти підхід... – усміхнувся Максим і повернувся до буди. – То що, Бучо, посторожуємо?

Буча враз втягнула язик, підвелася і махнула кілька разів хвостом вище спини.

– Бачиш, підтверджує... Вона – найкращий сторож, – кивнув бригадирові Максим. –

Кажеш, Тимофійовичу, в серпні дощі підуть... А ти мені краще скажи: як це в чорнобильську зону якісь сталкери екскурсії водять, та ще й у таку спеку?..

Петро Тимофійович докірливо глянув на конюха, відштовхнув щось уявне ногою у пожухлій траві:

– Ніяк ти не можеш забути... Вибач мені, але він вже давно помер в тому пеклі...

16

Максим не вірив нікому й нічому. Серце підказувало йому: «Шукай». Отож не раз бував у зоні. Бачив на власні очі рудий ліс, здичавілих корів і коней. Чув про неймовірні «періоди напіврозпаду», які тривають і тридцять, і... тисячі років. Чув як тривожно стрекоче лічильник радіації, коли наближався до мертвого міста. Там справді пекло, бо тільки в ньому, здається, повинна бути мертовно-воскова тиша. Стоять неживі дерева, скрізь валяються покинуті речі, двері в квартирах відчинені. І тільки стрекотання лічильника. Голосне, тривожне...

Слухав і знаючих людей, які повідали про те, що оболонка саркофага може завалитися будь-коли. Дивувався величезним сомам і щукам, що кишіли в ставку, який називали охолоджувачем реактора, але ніяк не міг звикнути до страшного музею серед відкритого неба: квартир, побутових речей, іржавих телефонних будок, розкішних колись стадіона і морського вокзала. Це – про Прип’ять. Побував і там. Надовго оселився стронцій в тих краях.

А ще Максим розмовляв із самоселами, які вже через рік-два після аварії поверталися в покинуті оселі, не побоюючись одержати «дозу». Знався й з такими, що не лякаючись лекцій вчених «про маленький реактор, який може будь-коли пробудитися у схильному до радіації організмі», долали колючий дріт зони й через місяць після евакуації, пробираю-чись до рідної домівки. Знаходилися й такі, що навпаки, покидали насиджені, теплі, «без-радіаційні» місця і їхали в зону. Займали собі якусь пустку і жили, дивуючи навіть «аборигенів»...

З одним із таких – дідом Толею (так себе назвав під час знайомства) – здружився. Привозив йому іноді хліб, молоко, газети, а, бувало, й пляшку «Житомирської». Ось тоді дід Толя, причастившись, сідав на поріг своєї «відродженої», як він говорив, хати і заводився. А йому було що розповісти...

Колись дід Толик жив як усі в одному з мальовничих сіл десь на Вінниччині. Працював у колгоспі, худобу громадську випасав. Звичайний собі одинак, яких немало в наших українських селах. Та була в нього особливість: володів він душевною енергетикою. І чи не зовсім вмів керувати нею, чи то вдача така — іноді, сам того не бажаючи, насилав на людей порчу. Бувало, йде шляхом односелець, гляне йому вслід дід Толя — враз падає ниць людина, корчиться. Ні, дід потому «відробляв» свої чари, але ж...

З часом земляки «просікли» ту дідову «неземну спроможність» і побили його. Та так, що довелося старому майже місяць валятися в лікарні. Одужавши, дід перестав показуватися людям на очі. Покинув худобу. Тільки вечорами, ховаючись за хатами, гайне до магазину й назад. Але люди все ж помітили: ходив Толя ще пізно ввечері за село, де ріс гарний березовий гай. Обнімав одну з берізок і так стояв кілька хвилин. Другого дня селяни бачили не менш дивніше: дерево поволі всихало. Ось така у людини біда...

– А після вибуху на атомній зі мною ще гірше стало, – крекнув дід. – Ні, ти не думай, що я шаман якийсь, лікував я людей... Бувало, прикладу руку до рани, а вона вже наступного дня затягується, прістріт знімав... Мабуть, треба було вченим показатися... Проте не встигнув, привезли нам переселенців. Трави їм збирав, вислуховував їх біди, а потім наслухавшись усього того, віддав свою хату та й подався сюди, подалі від людських очей...

Максим ще з першої зустрічі прагнув не переривати Толика. Хіба як сам дід щось запитував. Відповідав швидко і коротко, щоб ненароком не зупинити монолог.

Зацікавлено слухав, а раптом щось про Бучу дід знає.

– Я тобі, Максиме, розкажу легенду, — примружує очі, самосел, – мій дід її мені розповів. У ній ідеться про гномів. Їх люди вигнали з насиджених місць. Довго вони блукали, шукаючи нове житло. Ніхто не допомагав бідо-лахам. Тільки кущик чорниць дав притулок під своїми гілочками. На знак подяки маленькі чоловічки розсадили чорниці скрізь. Ось тепер дарують людям свої цілющі ягоди... Я теж ними лікуюсь. І живу з гномами... Куди дітися? Ні дружини, ні дітей...

Дід Толя на мить замовкає, гляне на Максима, а потім – кудись вдалечінь, через шибку віконця, і продовжує з тією ж інтонацією:

– Люди й справді дивні. Не вміють іноді цінувати те, що мають. Витрачаються на дрібниці. Прагнуть чогось незрозумілого. Здається, живуть. А придивишся – якісь суцільні перегони. У сусіда – новий автомобіль, у його доньки – комп...нютер. У подруги дружини – закордонна пральна машина, у колеги по роботі – страшенно дорога та, як її... збоку не ремені носять, чи на шиї...

– Мобілка, – підказує Максим.

– Так, так... Не життя, а справжній марафон. Автомобілі, квартири, меблі... І дехто в ньому завжди попереду. Народився, кажуть... Та не в сорочці справа... І не везіння то, Івановичу.

– Бізнесом займаються, – знову вставив Максим. – Е-е ні, який там бізнес. Помиляєшся, чоловіче. Треба вміти красти. Спочатку потроху, потім все більше... А ще – вчасно підлизати кому слід. Я добре знаю, що винити тепер можна кого завгодно. І ту славну слов’янську «трійцю», що розвалила величезний союз радянських... за чаркою «зубрівки», і наших славних комуністів, які патякали про розвинутий соціалізм у всьому світі, а самі розікрали все до останньої копійки. Ось і маємо те, що маємо... Живемо в демократичній державі, здається... Та одні й досі вилузуються зі шкіри, щоб звести кінці з кінцями, інші манни небесної чекають. Раніше не так було... І хоча крутилися, дай Боже, грошенят вистачало. Візьми навіть мене – старенький «Москвич» прикупити зумів. Потім... Діти розбіглися... Жінка теж... Клятий атомний монстр бабахнув... Та й не повернеш вже нічого. Хіба ж не так, Максиме? — перервав монолог самосел і відразу ж відповів. – Знаю, що не так, знаю, що нічого вже не повернути. Треба брати вила в руки... Мовчиш? Чекаєш, аби щось про Бучу розказав... Собак тут вештається море... Я теж залишив кицьку Муську переселенцям, не брати ж її сюди з собою... А діти? Дорослі вже. Сам не знаю, де. Сюди листоноші не ходять... – Дід

Толя примовк.

– І що ж тепер?.. – запитав Максим. – Розкажіть про свою сім’ю.

– А що про неї казати? Жили, сварилися, мудрували щось... Втікли з села, набридло в кизяках ритися.... Купили маленьку квартиру в місті... Довкола чужі люди, роботи немає, дружина грошей вимагає... Пішов на завод. Але працював недовго – закрили підпри-ємство. Потім приватизували, замість зарплатні пороздавали папірці на руки. Сказали, що ми тепер всі господарі заводу. Та знайшлися ще кращі «господарі» від нас, поскуповували ті папірці, повиганяли тих хто старіший і пішло-поїхало: суди, мітинги, торгівля акціями... Аж моя половина «загорілася», дерла горло на тих зібраннях, з транспарантами ходили на пару. Уявляєш, старі люди під до-щем... Віддав я той папірець за безцінь. Правда, були такі, що смачно лизали відомі місця новим хазяям. Зараз вони, мабуть, при грошах і в пошані. Керують на тому заводі... Микався я повсюди: і на біржі стояв, і на базарі оселедці продавав. Все заспокоював і себе, і Ольгу свою. Казав: «Ліпше синиця в руці...» Не витримали син з невісткою. В Москву подалися, там – жінчина рідня. Через рік і благовірна моя до матусі своєї у Крим подалася... – Дід Толя витер долонею спітніле чоло. Відкрив пляшку, плюснув у кухоль трохи горілки і залпом випив, ніби ковтнув кисличку.

— А я повернувся до батькової оселі, в своє село... Може й ти вип’єш, Максиме, кажуть вона клята від радіації береже?..

– Ні, дякую. Мабуть, поїду вже. Пора... Хотів ще запитати... як же ваш дар?..

– То особлива історія. Ця оказія трапилася, коли я вже самітнім залишився. В тракторний парк блискавка вдарила... Трактор згорів, а я, бач, ест...раксенсом став... Не журись, знайдеться твій собака. – Підвівся дід Толя. – Ходімо, проведу, а то заблукаєш у цих бур’янах.

Раптом самосел ляснув себе по чолу:

– От мізки усі пропив уже!.. Мало не забув... Ти до екскурсоводів підійди. Тут у нас неподалік справжнє турбюро діє. Особливо для іноземців ста-раються. Їдуть і групами, а є й одинаки. Втрачають такі гроші. Долярами платять... Одягають наші бізснесмени іноземців як космонавтів і водять скрізь. Рудий ліс показують, обеліск пожежникам, могильники, станцію, мертве місто, гостюють у самоселів. Заїжджали й до мене. Французи... Я навіть їхнього сиру скуштував. Вином пригощали...

Максим повертався додому з черговою надією. Розповідь самосела була ще однією ниточкою. Цілком реальною. Він це відчував. І цілком виправдано. Просто ще не знав, що знайшли помираючого Бучу біля рідної ж оселі із задубілим вже котом між лапами. Але то були зовсім не туристи...

17

Собаче життя, як людське. Одні живуть у розкоші, другі – поближче до кухні, всіляко догоджаючи хазяїну, треті силою добувають собі шмат м’яса, а четверті... Четверті стають «бійцями».

Не здогадувався Буча, помираючи в зоні під зламаним дубом беззоряної чорнобиль-ської ночі, що потрапить у розряд собачих гладіаторів, одержавши ще один шанс на життя. Не знав, що на любові людей до тварин теж робляться гроші. І досить давно. Ще б пак! Спеціальні корми, ошийники від бліх, штучні кістки, регістрація в клубах чи асоціаціях, послуги перукарів і навіть джакузі. Все це коштує величезних грошей. А новоспечені бізнесмени навчилися робити гроші і на смерті тварин. Страхітливий молох наживи страшніший від чорнобильського монстра. Він засмоктує в багнюку буття, роздирає людські душі, веде гріховними шляхами.

Про це не думав Буча, хоча, блукаючи зоною, він навчився міркувати, навчився бути обережним, спритнішим. Відтак його змучене тіло ніяк не полишало собаче життя. Почулося виття вовчиці. Нестерпне, довге. Буча звів догори голову, роззирнувся довкіл — рятівного промінчика ніде не було. Намацав лапою задубіле кошеня. Підгорнув його до себе, але зрозумів, що воно мертве і йому чомусь стало лячно. Ослаблими щелепами спробував розкусити шматочок хліба, що лежав поряд. Той, котячий... Не вдалося. Виваляв його в калюжі і знову заходився гризти. В шлунку забурчало...

18

Пошарпаний темно-синій «беемве» вперто, ніби фантастичний апарат, про-тискався зоною вперед через густу мряку. Раптом автомобільні фари вихопили з темряви зламаний дуб, а під ним змучене тіло кавказької вівчарки.

– Стой, стой! – закричав пасажир іномарки, блиснувши фіксою. – Лєвєє возьми, шніфяра, под деревом, відіш, доходяга какой-то лєжит!

Фіксатий сплюнув цигаркою, вискочив з машини, прихопивши рушницю. Підійшов до зламаного дуба. Копнув прикладом собаку. Прислухався. Почув слабке хрипіння.

– Хана єму, Лєший! Єлє хавалом шевеліт! І на етом куска нам нє відать! Можєт, єго на луну запустіть?..

– Тягни його сюди, на мило пайдьоть, – невдоволено примружив пошкоджене кастетом око Льоша Мордюгін.

Він так звик до свого напарника, що й сам іноді говорив його зеківською мовою. Колишньому мічману з незакінченою філологічною освітою подоба-лися блатні словечка Битого, котрі незвично різали слух, додавали впев-неності.

19

Так вмираючий Буча й потрапив до «беемве» зонівських сталкерів, які вже знали смак «радіаційної» валюти. Нові ринкові потуги вимагали нових підходів. Хто запчастини з покинутих автомобілів продавав, хто хатнє начиння, а хто іконами приторговував. Інші ділки, скажімо як Льоша Мордюгін і Битий, займалися забутими в зоні тваринами. Кому сировина на миючі засоби, кому – на заморські страви. Мігрантів вистачає. Екстремалів теж. А сертифікатів ніхто не вимагає. Та найбільш прибутковими були «собачі торги». Про них підприємливий Мордюгін казав, «вербуючи» колишнього скокаря:

– Ризику ніякого. А «зелень» так і пливтиме до кишені. І все досить просто: відстежуєш породистого доходягу серед чорнобильських джунглів, відго-довуєш і їдеш до Житомира. Там знаходиш людей, які направляють в потрібний підвальчик, де кіно...ло-хх Микола за зелененьку четвертну намалює на імпортному комп’ютері і запакує в ламінат пристойний паспорт. Собачий... І наш доходяга вже на розхват. Кому для іміджу, кому охоронець, а кому й для викачування тієї ж «зелені»... Фартові, кажуть, зараз собачі бої. Прикинь, Битий, між собою гризуться пітбультер’єр і ротвейлер... На всі боки розлітаються криваві шматки слини, шерсті, відірвані вуха, видряпані очі. А довкола роблять ставки, ставки... Через місяць «меріна» викупимо.

Мордюгін був переконливим. Його «науку» Битий вивчив сходу. Розумів з півслова. Тож і був його тінню.

Проте останнім часом справжніх бійцівських собак ставало все менше. Зона брала своє. Зростали й витрати «фірми». І ось саме в цей період потрапив до їх рук Буча.

...Кілька днів він пив тільки воду, розбавлену пеніциліном. Мордюгін дбайливо повистригав куделі, позаліплював «Рятівником» рани, порозві--шував довкола собаки «липучок», щоб не надокучали мухи. Ретельно Вико--нував всі настанови підмазаного «четвертною» ветеринара.

– Смотрю на этого урода и думаю: может у тебя, корєш, криша поєхала... Чєго ти валандаєшся с нім, он жє откінутий, мутант? – говорив уїдливо Битий.

– Правду ботаєш, фраєрок, – погодився Мордюгін, – Мутантом будемо його кликати.

І годуватимемо як свиню на сало. Не блимай мені фіксами, блатной. Фари протри, бачиш, матьорий вовчара.

– Понял... Гладіаторам спіхнєм?..

– Баран ти, Битий, самі фарту спробуємо. Набридло зоною вештатися. Цього разу до Києва поїдемо, на Московський міст. Просік?.. Льоша останнім часом часто навідувався на Московський міст, вірніше – під міст. Там годинами спостерігав за приготуваннями накачаних і коротко під-стрижених молодиків, які з’їжджалися сюди на іномарках, висаджували з машин здоровенних собак, іноді й справді потворних. Таких, що й в зоні не доводилося зустрічати. То були «професійні» бійцівські тварини, привезені з-за кордону. Навчені миттєво перекушувати навіть людську руку...

Мордюгін теж не проти був мати такого «бійця», але доля дала йому тільки Бучу. Хоча мічман задоволено сприймав поправку собаки, бачив, як він з кожним днем важчав, набирав сил, обростав шерстю. От якби його тепер побачила Аза! Це вже не той колись понурий, хворобливий, обскубаний цуцик...

20

Бучі нове життя ніби й подобалося. Не треба було бродити лісом, шука-ючи пташині яйця чи ловити мишей. Йому щодня давали добрячий шмат м’яса. Він погладшав. Лапи стали міцними й м’язистими. На вухах, шиї, спині відросла шерсть. Собака навіть блажен-ствував, коли підходив його рятівник з пошкодженим оком і шарпав за загривок, примовляючи:

– У-у-у, мутант мій... Незабаром в бій...

Не подобалися Бучі тільки виснажливі забіги і бридкі купання, а ще гірше — несподівані запливи. Лєший брав його в човен, відпливав подалі від берега і скидав у воду. Буча щодуху молотив під себе лапами. У ніс, до вух дерлася вода, нагадувала щось давнє і надто неприємне. Він допливав до човна і видирався на борт. Тоді його зіштов-хували палицею знову у воду.

А ще – змушували гарчати на котів, чужих собак. І коли він не хотів цього робити, той з примруженим оком знімав черевик і боляче бив по голові. Буча ставав агресивним, але тамував злість у собі. Та найбільше роздратував його новий господар, коли привів до клітки вже немолодого бульдога. Той до щему в грудях нагадав про минуле. Знайоме, рідне й далеке. Буча аж завив.

– Ану цить, паскудо! – грізно промовив примружений. – Фас, кажу!

– Вот овца глупая, – заіржав фіксатий. – Я тєбє говоріл, нічєго нє вийдєт с урода. – Кліф, взять етого мутанта!

Бульдог грізно загарчав, наїжачив загривок, розставивши широко свої короткі лапи. Буча дивився на нього і згадував колись сусідського бульдога з таким звичним іменем Сірко. Згадалися йому і Чорна, і бійка з «одно-сельцями» за неї. Він навіть очі примружив. Йому зовсім не хотілося вою-вати з цим старим і мирним бульдогом. Влігся спиною до собаки на підлозі клітки.

– Ах ти ж придурок плєшивий! – визвірився Мордюгін. – Битий, тягни волину, я його, падлюку, сам на луну запущу!

– По тіхой водє пошлі наші бабки, – прошипів Битий.

Мордюгін нервово схопився з місця, витягнув за повідець Бучу з клітки і миттєво перекинув його через гілляку яблуні, що росла поблизу. Буча спро-бував вирватися, але шию різко зчавило. У ніс вдерся запах смердючих рук, з очей сипонули сліпучі іскри. У вухах задзвеніло. Наступної миті його пог-линула імлиста темрява...

– Харе, Лєшій! – закричав злякано Битий, – Бері на оттяжку, но і хватіт! Ето жє наші бабки, сам говоріл!

Мордюгін відпустив повідець. Собака важко гепнув на землю.

– Заскакуй в машину і гайда за доктором, я трохи не в собі... Е-е-е! Не мені, а йому, клятому, вези!.. Зелених не шкодуй, після бою віддам...

21

Максим відсторожувавши, попросив у бригадира відпустку на кілька днів і знову поїхав у зону. Побував на своїй садибі. Вона нагадувала маленьку безлюдну планету. Зарослу вщерть бур’янами приземкувату й скособочену хатину геть не було видно. Пос-тояв трохи на подвір’ї, поклав під язик пігулку валідолу – Світлана наказала так зробити – та й пішов вглиб зони. Через кілька годин блукань все-таки знайшов «чорно-бильських блукачів», які робили бізнес на тому, що водили рудими лісами «туристів». Довго розпитував їх про свого собаку.

– Їх тут, мужик, тьма, – засміявся один з них, довгов’язий, здалося, одноліток, – а який з них твій, не написано, ти б краще «кінологів» знайшов. Вони в зоні давно промишляють, знають лігвища всіх мутантів.

– Яких мутантів? – запитав здивовано Максим.

– Таких як ти шукаєш. Думаєш, твій Буча ще нормальний? Він уже мутантом став. З двома хвостами... Хоча могли й для боїв відгодувати... Або на мило пустили... Зона тут, мужик... – прогугнявив другий, лисий здоровань.

– А ви... теж мутанти...

Здоровань рвонувся з місця. Його зупинив той же довгов’язий. Він підійшов до Максима і майже дружньо поплескав по плечу:

– Не хами, мужик! Іди, іди... Шукай фірмачів. Ми тут іншими справами зайняті.

А потім ніби комусь проказав:

– Тиняються тут дубарі різні...

Максим зрозумів, що від цієї компанії нічого не довідається, зневажливо скинув руку «чорнобильського блукача» і пішов, не прощаючись.

– Алє, мужик! – гукнув навздогін довгов’язий. Розпитай самоселів. Вони іноді допомагають собаколовам.

Почувши це, Максим подався до вже знайомого діда Толі. Проте той нічого нового не сказав. Але коли вони розпили під вечір другу пляшку «Житомирської», дід Толя несподівано згадав про горбату бабу Нюсю, яка жила десь у зонівських гущавинах.

– Подейкують, вона сама не раз продавала тим варварам бродячих собак, збігаються чомусь вони до неї. – Проказав знехотя самосел, а потім додав, – Добре, піду з тобою, щоб, бува, в якусь халепу не вскочив без мене.

Вони довго бродили рудим лісом між покинутих осель. І нарешті під вечір набрели на хатину, криту соломою, де й здибали стару як світ, підсліпкувату і горбату бабу Нюсю. Здавалося, сто років їй. Та ходила вона ще спритно, спираючись на такий же старезний костур.

Спочатку з нею заговорив дід Толя. Потім Максим розповів про біду. Але старій мов заціпило. Та коли чоловік витягнув з рюкзака шмат присоленого сала, пластикову пляшку з молоком, баба пом’якшала:

– З цього б і починали... Сама я тут, бачите, немає навіть кому хліба принести, а бо-рошно теж закінчилося. Може привезли... – зробила паузу, але не дочекавшись відповіді, продовжила – Так, були тут якісь. Їли, пили... Напівмертвого вовка... чи собаку водою напували... Вони часто шастають тут. Один з підбитим оком, а другий... Тюрма по ньому плаче... Дохлятину, казали, збирають, щоб не гнила в лісі, менше радіації буде... В могиль-ник звозять. Але той собака, здається, живий був...

– Постривайте, бабусю, — зупинив її Максим, – то був кавказець... вівчарка кавказька?

– Та ні, той що з побитим оком, мабуть, тутешній, а другий... не знаю, здається, схожий...

– Не він, Нюсько, порода така, собача, – підправив дід Толя. – Хіба я знаю ті породи, дорогенькі, собака й годі. Великий... А ще про якусь «драку» торо- чили, негідники...

– Баб Нюся!.. Який він з себе... собака? – змолився Максим, сподіваючись на вдачу.

– Не бачила, поночі було. Машина в них велика, не наша... А той гицель приземку-ватий підганяв... матюками... І все по-московському...

– Не казали, куди їдуть? – запитав Максим.

– Я не з цікавих, не запитувала, але тією дорогою всі на Київ прямують...

– Точно, Максиме, – підтвердив дід Толя, дивлячись у той бік, куди тицьнула костуром стара. – Ця дорога на Київ. Пішли до мене, там поміркуємо, що діяти далі.

22

Вони довго говорили при світлі гасової лампи: конюх Максим і дивний самосел Сіроштан Толя. І хоча відчували неймовірну втому – злипалися обважнілі повіки – чолові-ки все міркували. Аж поки дід Толя не дмухнув у лампу і сказав:

– Досить... Я вже й сам не вірю, що мертвий твій Буча. Поспи малість і їдь додому, а потім – до Києва. Можливо й пощастить... Головне – розпитуй більше, і собаководів знайди... І сучку Бучу візьми з собою, мало що...

Та не спалося Максимові. Подумки планував, як шукатиме тих «гладіаторів», скільки б це йому не коштувало. Впевнений був, що його собака саме в них. «Головне взнати, коли ті собачі бої відбуваються і де. Тільки за Бучею треба заїхати... А в неї ж намордника немає... Нічого, куплю в місті... Правильно я вчинив, поїхавши сюди...»

Не спалося й Мутанту. І не тому, що йому цього разу не дали їсти. Нові господарі спеціально не погодували, сподіваючись, що від голоду собака буде набагато злішим. А той усім нутром відчував тривогу, наближення чогось неминучого. Тинявся з кутка в куток тісною кліткою, тихенько повискуючи. Зона хоча й була завжди безжальною, але навчила хитрощам, спритності, передчуттю.

Спали міцно тієї ночі тільки Битий з Мордюгіним. Після трьох пляшок горілки. Ран-ком вони мали їхати під Московський міст. На свій вирішальний бій. Собачий... Компань-йони були впевнені: поєдинок за всіма передбаченнями обіцяв бути прибутковим. З організаторами все домовлено, глядачі будуть. Зелененькі так і зашелестять у кишенях. Аякже – на ринг вперше вийде чорнобильський гладіатор Мутант. Недаремно стільки грошви вгепали в нього. А скільки часу й терпіння.

...Ранок видався сонячним. Тож азартних і жадаючих видовища, крові й баксів під Московським мостом зібралося немало. Триметровий ринг був посипаний тирсою і обгороджений дротом. Чулося надокучливе цявкання собак, яке раз у раз переривалося несамовитим гавкотом.

До краю рингу раптом підійшов коренастий, лисий молодик зі свистком на шиї і звів угору руку. Враз стало тихо.

– Шо, пацани, готові?

– Давай, не тягни! Починай! – заревів натовп.

– Для затравки, як і годиться, випустимо Скіна і нашого безрідного Косю? – пробасив качок. – Розігрійтеся і готуйте ставочки. По червонцю поки. Приймай, Боця, я на Скіна ставлю...

Він витягнув з нагрудної кишені десять доларів і подав кремезному хлопцю в натіль-нику і бейсболці. Натовп знову завирував. На ринг повільно вийшов п’ятнадцятикілогра-мовий бультер’єр, нервово погойдуючи масивною головою. Наступної миті на нього налетіла чорно-біла дворняга. Хоробрий пес мертвою хваткою вчепився за вухо Скіна, обхопивши його широкий, накачаний тулуб. Почулося багатоголосе: «Кося, давай! Рви йо-го!..» Але Кося не був бійцівською собакою.

Підібрали його десь на трасі, приманивши шматком ковбаси... Відчув це і бультер’єр. Міцно розставивши пружні лапи, різко тріпонув головою. Дворняга підлетів над нею і впав під страшні зуби...

Щоб витягнути переламану шию Косі з пащі Скіна, довелося вставляти йому між щелепи палицю. Тирса на рингу враз почервоніла. Відтягнувши сміливого «безрідника», лисий знову підняв руку:

– Це було несерйозно... Розминка, так би мовити. А зараз новинка сезону! На ринг вийдуть Джек і... чорнобильський блука-а-ч Му-у-тант!

Почулися свист, улюлюкання, цявкання собак. «Рефері» засюрчав у свій свисток.

– Даремно, пацани, даремно... Це серйозний бій. Триватиме до смерті.

В натовпі відбулося пожвавлення. Потягнулися руки з доларами до бейсболки коре-настого.

– Добре. Випускай! — скомандував володар свистка.

На ринг вибіг білястий пітбуль з продовгуватою поросячою мордою і чорною сливою замість носа. Він тріпонув розірваним вухом і закляк у чеканні супротивника. Мутант не поспішав. Тоді Мордюгін хльоснув його різкою. Кавказець грізно загарчав, войовничо оскалившись. Пітбуль скривив губи, опустив голову і посунув на нього. Міцні боки здій-малися мов міхи. Раптом він зробив карколомний стрибок і стиснув сивувато-червоними щелепами загривок Мутанта. Той захрипів, але не впав. Почулися схвальні вигуки. Джек став ще лютішим. Було видно як він зі страшною силою все міцніше стискає свої гострі ікла. Відчувши несамовитий біль, Мутант зрозумів, що на нього чекає і без вагань вирі-шив прийняти цей останній бій. Наступної миті, блискавично крутнувши пащею, вислиз-нув зі щелеп супротивника і вчепився нападнику в праву ногу, вище до грудей. Пітбуль, не сподіваючись на таку контратаку, послабив свій натиск. На це й очікував кавказець – підігнув свою ліву лапу, а верхньою правою, закинувши на опецькуватого Джека, перевернув його горілиць. Не чекаючи такого повороту бійки, несамовито заверещав Мордюгін:

– Робіть ставку на Мутант-а-а! Сьогодні наш день!

Натовп здригнувся і ще тісніше обволік ринг. А Мутант, зручніше вхопивши ненавис-ного блондина, кидає несподівано його вгору і, недаючи гепнутися на спину, майже з льоту стискує його горло своїми стесаними зоною іклами...

Боїще враз принишкло. Всі з нетерпінням чекали кривавої розв’язки. І серед цієї тиші пострілом пролунав збуджено-ошелешений голос:

– Хлопці, стійте! Що ж ви робите, іроди?!.

То був Максим з Бучею. Він вчинив найрозумніше: завчасно звернувся до райвідділу міліції, передавши їм розповідь баби Нюсі. Працівників право-порядку зацікавила історія старої самоселки. Адже Битий, виявляється, вже давно був у розшуку. Наводилися ними довідки й про «чорнобильського санітара» Мордюгіна. Собачі бої теж були на контролі. Словом, міліціонери не дрімали, а справно несли службу. Максим не дочекався опера-тивників. Вислизнув з-під «конвою» і подався на самостійне захоплення злочинців. Його підхльостувало навіть не це. Сподівався на довгоочікувану зустріч зі своїм кавказцем.

– Ану розступіться, кажу! – підступив Максим рішуче до рингу.

– Ей, мужик, остинь! Нє відіш, бой ідьот, – скривив посмішку Битий, – насмєрть...

– Бачу, ви тут, балбеси, займаєтесь чортівнею, – не вгавав Максим. – Зараз міліція приїде...

– Чєші отсюда, пока цел... – прошипів коренастий.

– Бучо, до мене! – скомандував Максим.

Мутант ослабив щелепи. Повів вухом.

– Вот насмєшіл мужик, – чвиркнув під ноги Максимові Битий, – Ти раскінь мазгамі, стоїть мнє пальцем шєвєльнуть і твою суку в клочья растєрзают. Ти што, нє понял, тєбє жє сказалі, валі атсюда пока нє позно!

– Він, мабуть, хоче свою кудлату сучку на ринг запустити, – почулося гиготіння лисого. – Ми не проти, кидай сюди четвертну і дивись.

– Бучо, до мене! – твердіше повторив Максим.

Буча різко підвелася і підійшла до його ніг. Молодики розступилися.

– Ти што, нє понял, огризок?!. – наблизився впритул до Максима Битий. Він раптом підставив підніжку і звалив його на землю. Хтось із натовпу хвацько накинув на Бучу сіть.

Кремезний вдарив її кийком по хребту.

– Бучо! Бучо, взяти їх! – закричав Максим.

Сука безпомічно завищала. Натовп почав потроху розсмоктуватися. Цієї миті щось незрозуміле розривало тіло й душу Мутанта. Почувши надзвичайно знайомі слова, він зовсім розтиснув щелепи. Підвівся над поверженим пітбулем. Настовбурчився. Стиснувся, мов пружина. І враз кількома стрибками досяг Битого. Зваливши його, погрозливо загарчав.

Тим часом з-під сітки вже вибралася Буча. Оскалилася, войовничо наїжа-чивши свій густий і міцний загривок. Вона теж була готова вчепитися в будь-кого своїми гострими зубами.

...На мосту заверещала міліцейська сирена. Вона за кілька хвилин «очистила» пус-тирище під мостом. Битого, Мордюгіна, лисого, кремезного та «рефері» міліціонери затримали біля їх автомобілів. Кількох «бійців» вдалося приспати за допомогою снодійного, інші порозбігалися.

– От і все, лейтенанте, – потираючи долоні сказав майор своєму колезі, – діряв погони під зірочки, таку операцію провернули! Де той чорнобилець?..

...Максим лежав горілиць і вдивлявся в голубе небо. Без жодної хмаринки. З його очей по неголених щоках стікали непрохані сльози. По обидва боки сумирно лежали дві собаки. Дві Бучі. Один — битий долею, пошматований життям і чорнобильською бідою, друга – вірна подруга, що розділила смуток, допомогла не забути Бучу, адже носила таке ж ім’я. В обох відтепер починалося інше життя. Хоча хтозна скільки їм ще відведено долею.

«Чи помиряться? – думав Максим. – Чи знайдуть спільну мову? Ми, люди, й ті не завжди сходимося...»

23

З того часу як повернувся Максим, минуло з десяток місяців. Він уже й забув про свої мандри чорнобильською зоною, собачі бої, міліцейський рейд. Сторожує взимку зі своїми Бучами в коморі, на фермі. А щойно сповзе сніг з землі, доглядає коней. Ходить у нічне. Живе звичними селянськими буднями. Ще сумує за рідною оселею, що залишилася в зоні. Радіє тим людям, яких зустрів у новому краї.

Іноді сідає на поріг хати біля собачих буд і читає дружині Світлані листи від доньки Юльки. Вона – в Києві на біофаці університету. Закінчує вже. Вийшла заміж за гарного хлопця. «Внучок народиться, заберемо до себе, хай поживуть самі, та й дипломна на носі...» – сказав якось Світлані. «Обов’язково – погодилася вона, – хто ж його ще навчить так любити собак»...

– Піду я в хату, Максиме, – підвелася дружина, – щось зготую на вечерю, а ти теж не барися.

– Агов, Максиме! – загукав з вулиці колгоспний бригадир. – Листа читаєш? Що пише донька?

– Добрі новини, до дипломної готується. Заходь, Тимофійовичу.

– О-о! Бачу, справний ще старий. потрепаний Буча... Цуценят незабаром продава-тимеш.... Може, розплідник оррганізуємо в колгоспі, – пожартував Петро Тимофійович, – нам такі сторожі треба.

– Ти що! Старий уже. Зона його виснажила, варварські бої... Але тримається, бродяга. Сучку, згоден, треба на злучку звозити, знатні щенята мають бути. Отоді й подарую тобі одне, діду Толі відвезу, бабі Нюсі, живе ще, дякуючи Богові, старенька. Може провідаємо якось їх, Тимофійовичу... А-а-а... ще Юльці з Віктором подарую. Обов’язково, – підтвер-див і стих, задумавшись на мить. – Що, Бучо, правильно міркую? – глянув на собаку.

Той крутнув хвостом, а потім радісно загавкав. Його підтримала подруга. Відгукнулися й сільські бобики. І покотився суцільний гавкіт поліським селом.

– Здається, все нормально, Петре. Життя набирає звичного темпу. Ще поживемо, Тимофійовичу, ми ж приречені на життя, – підморгнув бригадирові Максим. – А ти глянь на нього, весь час дивуюсь, як знає, що я саме до нього говорю...

Copyright © 2009 Life, and Death, and Giants...