Леся Подолянка: „Колись мені наснилося, що мистецтво – це зовсім поруч. Я відкрила очі – а переді мною був необмежений простір думок під парасольками слів і посередині стояв Франко, який посварив пальцем і промовив, що „слова – полова”, якщо почуттів немає. Довго мешкала у Штатах, де навчалась по стипендіях у чудових коледжах, та нудьгувала за Києвом, куди й повернулась зрештою 16 місяців тому. В Манхеттені брала участь у всіляких поетичних гуртках, майстер-класах, навіть писала англійською навіщось. У Києві також дуже активна. Вважаю, що для зросту треба багато-багато працювати. Улюблені журнали – „Кур’єр Кривбасу” і „Березіль”. Сподіваюсь, що Україна виколише покоління письменників, які несуть філософію добра і естетики”.

“дєтство”

I.

Аня мружила очі проти блискучого сонця, бо воно – настирливе! – зазирало до кімнати і витанцьовувало на стулених повіках кадриль. Торкнувшись до обличчя зраділа, що воно було чисте.

- А обіцяли намастити пастою! - усміхнулася сама до себе. - Хлопці ніколи не виконують обіцянок!

- На лінійку! На лі-і-ні-і-йку-у-у! - Грюкали в коридорі дверима, доки черга не дійшла і до їхньої кімнати.

- Агов!.. Прокидайся, ти чуєш мене? - Вожата, ледь старша за них дівчина з розхристаним волоссям, трясла за плече саме її, бо шестеро дівчат вже одягалися, стрибаючи по кімнаті, і лише вона, Аня, грішно причаїлася під ковдрою.

Плаття і сандалі виявилися геть холодними, як льох у бабусі, – і стало зимно-зимно. Аж ось де він! Тремтячи від холоду, витягла з тумбочки галстук. “Чому „красний”, коли він – червоний”, - подумалось їй. Зав’язуючи трикутничок на шиї перед уламком дзеркала, довго не могла приладнати його так, аби було видно вузлик. В малесенькому люстерку відбивалося обличчя – мо’, власне, і не її, а когось іншого?

– Тавар... товаріщі піонери! Р-р-р... С-с-с...

Архаїчні колонки, старий мікрофон: щороку одне й те саме. Усе розпадалося на очах: бабусині тополі навколо табору стояли більш слухняно і віддано, ніж піонери на цій лінійці, з якої вже вийшов СРСР; країна відокремилась вже рік тому, а вони все ще носять червоні клаптики... Уламки імперії? Так, шовкові трикутні уламки імперії.

Всі попленталися до їдальні навіть не дослухавши хриплячих колонок.

Манна каша та висушені банани, які їм давали у двадцяте. Аня тільки-но всілася...

– Гайда на Тису! Так-так, на Тису! - загуло довкола, і вже, певно, ніщо не могло стримати піонерів, які швидко покидали тарілки зі стравою, і навперейми побігли до корпусів перевдягатися.

– Аню, ти йдеш?

– Чом би й ні? – відповіла сухо, вдаючи ніби їй і не подобається цей схожий на цигана смаглявий Іван з чорними, немов ніч без місяця, очима.

Голоси лунали-лунали, але поволі заховалися десь у сосновому борі, що стояв стіною навколо корпусу їдальні.

II.

Компанія сиділа коло річки, а та лише грайливо мружилась. Тиса мала тендітне тіло, бурхливе і швидкоплинне, немов думка. І якраз тут, де наразі сиділи хлопчаки та дівчата, її талія була напрочуд тонка, немов осина...

Іван сидів з гітарою в руках і награвав мелодії, що стрічками тріпотіли довкола. Дівчатка з різних загонів обсіли його.

Пили вино. Де його взяли – невідомо, але вожата обійняла хлопця зі старшого загону і підспівувала разом з ним. Очі Івана блищали як поверхня гірської річки, коли він простягнув їй саморобний келих з вином.

– Сідай, Анюточко! Ось тут, коло нас.

– Йдемо купатися!

Всі сплигнули у воду, залишивши по собі плями зім’ятої трави. Тут валялися і червоні галстуки, недбало зібгані мов старе і нікому непотрібне шмаття.... кружляли бджоли... І посеред цього банкетного столу ярів на сонці жовтий живіт гітари. Аж ось налетів вітерець і паперові келихи попадали, як забуті після вечірньої партії королі на шахівниці, і залишки вина розлилися темними плямами.

... – Ніц не мати, щоб усе мати! – вже у воді прошепотів їй на вухо свою-таки філософію Іван, який враз опинився поруч, і потягнув на себе нитку купальника. Вони ледь трималися за слизькі каменюки.

Аж ось ріка владною рукою схопила і потягла її за собою. Лиходійка чи добродійка? – пронесла метрів із десять і відпустила. Аня не знала – чи дякувати річці, чи розгніватись, – бо полум'я очей Івана все пекло всередині... і, певно, спалило би зовсім, якби чорнявий циган не виринув поруч...

То був вогонь чаклуна – достеменно! – бо інакше чому б корилася йому отак, без опору?

Коли виринала з води та поцілунків небо здавалося їй синім-синім, кольору сполоханих волошок.

На „полуднік”, як вони його називали, стягувався увесь народ.

– Сідай-но коло мене, – лагідно запропонував Іван. Сіла біля нього, трохи очманіла від його поцілунків, у воді водяних поцілунків.

І склянки якісь мутні, непрозорі. І три полив’яних, совітських, виделки чомусь лежали на кожному столі, хоч на полудник було, як завше, печиво і знову – сушені банани. На обгортці з сушених бананів щось було надруковано польською мовою. Знічев’я вона зашурхотіла обгорткою. Від вина боліла голова, дріб’язково й сумно шурхотіла обгортка...

Голова табору, що сиділа за столом вожатих, підвелася: – Атряди, зара... усі дружно ідемо на концерт!

На старій сцені подекуди не вистачало дошок.

Позаду сценічного комплексу Івана гримували під Червоного Капелюшка. Намалювали очі, які синіли тінями навіженої. Натягли власноруч змайстрованого ліфчика, перуку, бо тут все було навпаки: вовком одягли маленьку дівчинку із загону.

Спочатку виступала малеча: співали совітських пісень разом із давніми українськими. Потому почався конкурс між загонами. Мав назву “Што би ето значіло?”. Він почався загадково: Вожата винесла на сцену якийсь папірець. На абсолютно білому аркуші паперу було намальовано шість порожніх кілець. І все.

Було над чим замислилися. Справді, що б то означало? Шість роздумів ні про що, шість порожнеч, що зійшлися разом; шість порожніх голів...

- Москаль ти, москаль. Що ті мені розказуєш? Тьху на вашу літературну мову. То все дурня. Ти не знаєш, що таке мачка (1), а розказуєш мені!

- Тьху на тебе, - той не змусив чекати на відповідь.

Передні ряди розвернулись, почали по-діловому підводитись з лав, групуючись навколо юнаків хвилями обуреного люду. Вожаті вчасно підхопились і розтягли двох дикунів у різні боки.

Вона поглянула на Івана-Червоного Капелюшка, який після вчорашньої безсонної ночі тепер куняв, та як тільки-но почалася бійка, він прокинувся і повільно вийшов на сцену. Регіт стояв півгодини. Історичний сюжет і уособлення Великої Жінки розігнали чад міжусобних війн.

Після концерту, чи “вінегрету” – слово, яким би мож було назвати цей концерт, – грали в “правильних” піонерів: розкладали багаття, замріяно співали пісень...

Іван обійняв її привселюдно. Дівчата з її кімнати, що сиділи поруч, витріщили очі. „Оці ще наскаржаться вожатій!” - шепотів десь всередині голос. Проте сиділа непорушно, бо вдавала з себе дорослу й пихату... хоча і відчувала, що кудись, десь загубилося дитинство і на свідомості лишалася широка пляма... Позаяк тільки-но повернуться у кімнату після цього довгого дня – будуть допитуватися, це точно. І тут хтось почав награвати на гітарі пісню, яка розливалася темними мазутними мастилами:

Куда уходіт дєтство, в какіє гарада?
І гдє найті нам срєдство, штоби попасть туда
...І в сугробах бєлих, і в лужах у ручья
будєт кто-то бєгать, но нє я.
Но нам с тобой отнинє туда дорогі нєт…

Ш.

...- Хутко, хутко! Усі піднялися! – Голос вожатої плескотів так, неначе хтось відкрив криницю. - Конкурс! Конкурс екібан! Йдемо до лісу!

На сніданок несподівано дали гороховий суп і компот. Всі позалишали повні тарілки зелено-мерзенного гороху та мали плентатись до лісу голодні.

Викрадати у ліса душу, ламати гілки для екібан... мож тільки голодними і злими.

Іван ішов десь попереду, з іншим загоном. То було на краще, бо врешті-решт хотілося побути на самотині...

Було незатишно. Батьки запроторили їх сюди на літо, як до надійної в’язниці, щоб дихати свіжим повітрям. А вони що роблять? П’ють вино, тусуються з хлопцями. Себто, в якомусь сенсі дихають свіжим повітрям, це точно. Де ж бо іще ним дихати, як не в тюрмі!

Хтось (точно не вона!) ножиком вирізав шматки в моховій палітурці і квапливо пхав ці лісові клаптики у холодний своєю поліетиленовою прозорістю пакет.

Один за одним йшли стежкою, доки натрапили на шамотіння струмка, що шепотів, промовляв оксамитовими Баховими симфоніями.

Білий, чистий струмок і не підозрював, що насувається піонерна сарана.

Піонери кониками пострибали до струмка і накущилися. За п’ять секунд струмок зостався оголеним - визбирали усе каміння: лишилося забруднене, знепрозорене амебне створіння.

Хотілося кричати, боронити воду. Позаяк не було сил, вона лише стояла і мовчки дивилася на це пограбування. Та ж ні! Сили насправді були, та ховалися десь глибоко всередині. Щось вершинне було втрачено („і в сугробах бєліх, і по лужах у ручья будєт кто-то бєгать, но нє я”!)

Як ішли загонами так на галявині і сіли загонами, поскидали награбоване на землю. – Готуймося, готуймося! – вожаті походжали мов тюремні наглядачі прискіпливими маятниками: туди-сюди, туди-сюди...

За півгодини коло кожного загону стирчали з мохових подушечок палички, гірські гвоздики, шишки, гілки явора, які слухняно лежали широкими паляницями, - все це виглядало як у дикому екібановому сні, від якого прокидаєшся увесь спітнілий і задиханий. Та ж ось одна... Тоненькі смужки світла, що проціджувалися крізь гілки яворів, нанизувалися бусинками навколо чужоземок-лілей, встромлених у мохову подушку. Екібана з вкрадених лілей поводилась як ошатно вдягнена панянка у бальній залі.

Вожаті обійшли усі загони.

- Ну що... так собі, але... ну шо ти с німі здєлаєш? – оголосила одна з них.

- Виграв перший загін! – вирішила інша.

- А чому? Чому? Так нечесно! – Почала верещати малеча. - Що, накрали лілей з клумби біля їдальні і все можна?!

На вечерю верталися втомленою ходою. Обдертий ліс образливо дивився їм услід...

Піонери зажерливим шашелем погризли ковдру лісу.

IV

... Прокинулася. Нестримно пахло кавою. Чоловіка не було поряд.

Чи прийдешнім снила, чи минулим? Поволі підвелася з ліжка. Уві сні по шматках збирала дитинство, пам’ятала ж бо все менше. Чи дитинство, як і піонерія, закінчується згідно законів якихось держав?!...

З кухні світанками третього каналу кричало українське радіо, запевняючи, що „Тотал 9” – то дуже добре. Вона повільно пішла до кухні.

На кухні сидів Іван і варив каву.

10.2004

___________

(1) Діал. (з угорського) - кішка.