Церква лише в небагатьох випадках використовувала ікони. Перші Християни, у відповідь своєму поганському оточенню, понад усе наголошували на винятково духовному характері свого поклоніння і намагалися уникати усього, що могло б нагадувати ідолопоклонство: “Бог є Дух, і ті, що Йому вклоняються, повинні в дусі та в правді вклонятись” (Ів. 4:24). Як видно із раннього Християнського мистецтва, наприклад у Римських катакомбах, Християни неохоче зображали Христа буквально, тому переважно Його показували символічно, як-от: Добрим Пастирем, Орфеєм з лірою та інше. Після навернення Костянтина та з дедалі більшим зникненням поганства, церква зростала, мало переймаючись використання мистецтва, і до 400-го року після Різдва прийнято було зображати Христа не символами, а безпосереднім чином. Однак, в цей час ми не знаходимо доказів того, що образам у церкві поклонялися або шанували із певним зовнішнім вираженням поклоніння. В цей час вони не були культовими об’єктами, бо мали на меті прикрашати та навчати. Однак, використання ікон навіть таким обмеженим чином спровокувало протести з боку певних Отців, що жили в четвертому столітті, а зокрема з боку Євсевія Кесарійського (†339), котрий виразив свої заперечення у листі до сестри імператора Костянтина, Констанції Августи. Євсевій доводив, що ікона повинна обов’язково передавати “історичний” образ Христа, “форму” Його пониження; однак все змінилося, людськість Христа була поглинута Божественною славою і зараз існує в такому стані, який неможливо зобразити фарбами. Тому він зробив висновок про те, що намальована ікона Христа є непотрібною та хибною. В цій точці зору можна помітити типово Орігенську тенденцію зменшувати повне історичне значення Втілення. Здається, що свою незгоду з використанням ікон виражав лютий противник Орігена, Св. Епіфаній з Салами (315-403): проте, існує сумнів в тому, чи справжніми є роботи, написані з цього питання, що приписуються йому.
Перший тип поклоніння іконам був не релігійним, а світським – портретові імператора. Вважалося, що він передає присутність імператора, тому уся шана, яка давалася імператорові персонально, переносилася також на його ікону. Перед ним палили пахощі та свічки, а для того, щоби показати свою повагу, люди вклонялися перед нею до землі. Така прострація переважно описувалася терміном “проскинезис”. Цей культ поклоніння перед зображення імператора почався ще в поганські часи: після навернення імператора до Християнства його відразу прийняли Християни, а церковна влада не сказала і слова проти цього.
Якщо люди віддавали таку шану земному правителеві, то чи не повинні вони так само віддавати шану образові Христа, Небесного Царя? Такий висновок був очевидним та природнім, але його зробили не відразу. Фактично, проскінезис показували також перед мощами святих і перед хрестом ще навіть до того, як почали поклонятися іконі Христа. Лише після Юстиніана – між 550 та 650 роками – Східні Християни прийняли поклоніння іконам у церквах та власних будинках. До сімсотого року Християнські автори зробили перші спроби доктринально обґрунтувати зростаючий культ поклоніння іконам та сформулювати Християнське богослов’я мистецтва. Особливо цікавою є праця Леонтія Неаполіського (на Кіпрі), яка збереглася лише частково. У ній спростовувалася критика юдеїв. Поклоніння іконам всюди отримувало спротив. Наприкінці шостого століття протести почали виникати навіть далеко від кордонів Візантійської імперії – в Марселі на Заході та у Вірменії на сході. (“Християнське богослов’я на Сході”, взято із Історія Християнської Доктрини, редактор Губерт Канліфф-Джонз [1980], ст. 191-192)
(Переклав: Фізер Ю. І.)
Калістос Вер
The Veneration of Icons: Historical Development