Encoding: Cyrillic (Windows)

І. Ми віруємо, що «два основних діяння Божих в людських істотах» направлені на те, щоб «жахати і виправдовувати нажаханих чи оживляти їх. Ціле Писання поділяється на ці два діяння. Одна частина – це Закон, який об’являє, звинувачує і засуджує гріх. Друга ж частина – це Євангеліє, а саме обітниця благодаті, дана у Христі». «Євангеліє пропонує Христа нам і обіцяє безкоштовне прощення гріхів через Христа. Засобом цієї обітниці, євангеліє спонукає нас довіряти тому, що ми примирені із Отцем через Христа». Ми віруємо, «що ми не можемо нашими власними заслугами, ділами чи спокутою здобути прощення гріхів і стати праведними перед Богом; радше, що ми отримуємо прощення гріхів і стаємо праведними перед Богом із благодаті заради Христа через віру, коли ми віруємо, що Христос постраждав за нас і заради Нього наш гріх прощено і нам дана праведність та життя вічне. Бо Бог оцінить і зарахує цю віру нам у праведність перед Ним, як каже Св. Павло у Римлян 3[:21-26] і 4[:5]. Для отримання такої віри Бог заповадив посаду проповідування, даючи Євангеліє та Таїнства. Через них, як через засоби, він дає Святого Духа, котрий створює віру, тоді і там, коли хоче цього, тим хто слухає євангеліє. Це навчає тому, що ми маємо благодатного Бога, не за нашими заслугами, але коли ми в це віримо». Ми відкидаємо вчення, «що ми отримуємо Святого Духа без зовнішнього слова євангельського через наше власне приготування, думки та діла». Євангеліє насправді «більш ніж у одному, є повидирем і поміччю проти гріха, бо Бог надзвичайно багатий у свіоїй благодаті: перш, через промовлене слово, у якому проповідується прощення гріхів цілому світові (що є належною функцією євангелія); по-друге, через Хрищенння; по-третє, через святе таїнство вівтаря; по-четверте, владою ключів і також через взаємну співбесіду та втішання братів...» Матвія 18[:20]: «Бо де двоє чи троє зберуться...» (Ап. XІI:53 К/В с. 195; Ап. XІI:76, К/В с. 200; АВ – Г IV:1-V:4, К/В сс. 38,40; ШС ІІІ, IV, К/В с. 319)

ІІ. Ми віруємо, що «це невімірна бодрість і милосердя Боже для привселюдного проголошення його божественного, вічного закону і чудової поради нашого викуплення, святого євангелія Його вічного Сина, нашого єдиного Спасителя Ісуса Христа, котрий лише може нас спасти. Засобом його проголошення він збирає вічну церкву з людства, і він створює правдиве каяття і знання гріха і правдиву віру в Сина Божого, Ісуса Христа. Бог хоче кликати людські істоти до вічного спасіння, приводити їх до себе, навертати їх, давати їм нове народження і освячувати їх цими засобами,і це все робити ніяким іншим чином як через Його святе Слово (яке люди чують проголошеним чи читають) і через таїнства (які використовуються у відповідності з його Словом). 1 Коринтян 1[:21]: «Через те, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді». Дії 11[:14]: «[Петро] він слова тобі скаже, якими спасешся і ти, і весь твій дім». Римлян 10[:17]: «Тож віра від слухання, а слухання через Слово Христове». Івана 17[:17,20]: «Освяти Ти їх правдою! Твоє Слово – то правда. «Та не тільки за них я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова вірують у Мене». І тому небесний Отець закликає з небес стосовно Свого дорогого Сина та до всіх, проголошуючи каяття і прощення гріхів в Його Ім’я: «Слухайте Його!» (Мат. 17[:5])». В «цьому житті лицеміри та лихі люди домішані до церкви і являються членами церкви, відповідно до зовнішніх ознак спільноти церкви; а саме, – слова, віросповідання і таїнства... Однак, церква – це не лише спільнота церковних ознак, зовнішніх зв’язків і обрядів, на зразок інших світських організацій; радше – це виключно спільнота віри і Святого Духа в серці людей. Але як би там не було їй властиві також і зовнішні ознаки, щоб по них її впізнавали; а саме, – чисте вчення євангелія і роздання таїнств в гармонії з Христовим Євангелієм. Більш того, лише така церква може називатися тілом Христовим, яке Христос оновлює, освячує і яким править своїм Святим Духом, як про це свідчить Павло в Ефесян 1[:22-23], коли він каже: «І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все – за Голову Церкви.» «У Великому Катехизисі, Лютер писав: «І я є також член та частина цієї спільноти, учасник і спів-отдержувач усіх благословінь, якими вона володіє. До неї був я Духом Святим приведений і був втілений в неї посередництвом того, що я почув та слухаю Слово Боже, що є початковою точкою входження в неї. Перш ніж ми увійшли до цієї спільноти, ми повністю належали дияволу, не знали нічого про Бога і про Христа. Святий Дух перебуватиме із святою спільнотою або християнами аж до Останнього Дня. Через неї Він збирає нас, використовує її для проповідування та навчання Слова. Нею Він створює та примножує праведність, даючи їй щоденне зростання та покріплюючи у вірі і в плодах, створених Духом....» Цими словами катехизис...приписує все Святому Духу, а саме, – що через служіння проповідування Він приводить нас до Християнської спільноти, в котрій Він освячує нас і виробляє у нас щоденне зростання у вірі та добих ділах.» Ми відкидаємо вчення «Що церковне служіння, Слово, котре ми чуємо і яке проголошується, – це не засіб яким Бог Дух Святий навчає людські істоти рятівному знанню про Христа і спричиняє навернення, каяття та віру і новий послух в них.» (ФЗ ШС ІІ:50-51, К/В сс. 553-554; Ап. VII/VIII:3,5, К/В с. 174; ФЗ ТП ІІ:36-38 [цитуються ПЛ ІІ:52-53], К.В с. 55; ФЗ ТП XII:30, К/В с. 659)

ІІІ. Ми віримо, що «Ново-Заповітне служіння не прив’язується до місць та осіб як служіння Левитів, але воно розкидано по цілому світові і існує там, де Бог дає Божі дари: апостолів, пророків, вчителів [див. Еф. 4:11]. Таке служіння не стає дійсним через владу будь-якої особи, – але тому, що Слово було дано Христом.» (Тр. 26, К/В с. 334)

IV. Ми «віруємо, що у відповідності до євангелія, влада ключів чи влада єпископів – це влада Божого наказу проповідувати євангеліє, прощати чи затримувати гріхи і роздавати таїнства. Бо Христос розіслав своїх апостолів із таким наказом [Івана 20:21-23]: «Як Отець послав Мене, і я вас посилаю! ... Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, – простяться їм, а кому затримаєте, – то затримаються!» І Марка 16[:15]: «Ідіть...по цілому світові, та всьому створінню Євангелю проповідуйте...» Влада справляється лише навчання чи проповідуванням євангелія і розданням таїнств багатьом чи то окремим особам, в залежності від поклику людини. Бо тож не тілесне, але вічне дано було – вічна праведність, Дух Святий, вічне життя. І це все не може прийти ніяк, окрім як через служіння Слову і Таїнствам, як каже Павло [Рим. 1:16]: «Євангелії...бож вона – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує». Псалом 119[:50]: «Слово Твоє оживляє мене». ...ця сила церкви дає вічне і вступає в дію лише через служіння Слову», «Христос дав своїм апостолам лише духовну владу, а саме, – наказ проповідувати євангеліє, проголошувати прощення гріхів, роздавати таїнства і відлучати безбожних без застосування фізичної сили. ... Насправді, Христос сказав: «Ідіть...і навчіть всі народи, христячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» [Мат. 28:20] і знов: «Як Отець послав Мене, і Я вас посилаю!» [Ів. 20:21]» (АВ –Л XXVIII:5-10, К/В с. 93; Тр 31, К/В с. 335)

V. Ми віримо, що «священників не покликано давати жертви за людей як це було в Старо-Заповітньому законі так, щоб через них вони могли отримати чесноту прощення гріхів за людей; натомість же – їх покликано проповідувати євангеліє і роздавати таїнства людям. Ми не маємо іншого священництва як то Левитське священництво відповідно до того, як цьому вичерпно навчає Послання до Євреїв [розд. 7-9]. Але якщо розуміти висвячення у світлі служіння Слову, ми не маємо жодних заперечень тому, щоб називати висвячення таїнством. Бо служіння Слову, має Божий наказ і несе в собі чудову обітницю, зазначену в Римлян 1[:16]: «Євангелії, бож вона – сила Божа на спасіння кожному, хто вірує». І подібне ж сказано в Ісаї 55[:11]: «...так буде і Слово Моє, що виходить із вуст Моїх: порожнім до Мене воно не вертається, але зробиться, що Я пожадав. ...» Якщо так розуміти висвячення, ми не будемо заперечувати називати покладання рук – таїнством. Бо церква має наказ призначати священників, котрі мають сильно нас задовільняти, бо ми знаємо, що Бог схвалює це служіння і присутній в нім. Насправді, гідно возвеличувати служіння Слову усяким прославленням супроти фанатиків, котрі рахують собі, що не дається Святого Духа через Слово, але він дається лише завдяким певним їхнім власним приготуванням.» «Стосовно церковного порядку» ми «навчаємо, що ніхто, не покликаний належно, не має права привселюдно навчати в церкві чи роздавати таїнства.» (Ап. XIII:9-13, К/В с. 220; АВ – Л XIV, К/В с. 47).

VI. Ми віримо, що «там, де існує церква є також і право роздавати євангеліє. Через це необхідно для церкви зберігати право кликати, вибирати і висвячувати священників. Це право, як дар, винятково надається церкві і ніяка людська влада не може забрати його від церкви, як Павло свідчить в Ефесян [4:11,12] коли казав: «Тому й сказано: «Піднявшись на висоту...і людям дав дари!» Поміж тих дарів, які належать церкві він називає пасторів і вчителів і додає, що вони дані для служіння і збудування тіла Христового. І тому, там де присутні правдива церква, має бути також і право вибирати і висвячувати священників; лише в надзвичайній ситуації мирянин може давати відпущення гріхів і бути служителем чи пастором у іншому. Тож, Августин розповідав історію про двох християн у човні, коли один охрестив іншого (катехита) і потім, другий, охрищений, дав першому відпущення гріхів. Тут можна застосувати слова Христа, що твердять, що ключі дані цілій церкві, а не лише конкретним особам: «Бо там де двоє чи троє зберуться в ім’я моє...» [Мат. 18:20]. Зрештою, це також підтверджується проголошенням Петра [1 Петра 2:9]: «Але ви – ...священництво царське» Ці слова стосуються правдивої церкви, яка чеснотою того, що винятково вона володіє правом священництва, безперечно має право вибирати і висвячувати священників. Найбільш звична практика церкви свідчить про те, що в минулому люди вибирали пасторів і єпископів, а потім єпископ з тієї церкви чи сусідньої підтверджував кандидатуру покладанням рук. Висвячення було нічим іншим як підтвердженням.» (Тр. 67-70, К/В сс. 340-341).

VII. Ми віримо, що «правдиві єпископи...служать церкві і євангелію». За часів Реформації Лютерани не залишили папаським єпископам «право висвячувати і підтверджувати» їх та їхніх «проповідників», бо ті єпископи «не хотіли бути правдивими єпископами». Вони «не хотіли проповідувати, навчати, хрестити, причащати, чи змінити на належне будь-яке діло чи посаду в церкві», але вони «переслудували і засуджували тих, хто» «взяв поклик на таку посаду». І було не правильним «для церкви» «залишитися без служителів через них», через те, для Лютеран було належним послідувати «стародавнім прикладам церкви і Отців» і «висвятити належних людей на цю посаду» самим. Лютеранські «пастори і проповідники» мають «брати до уваги» той факт, що їхня «посада сталася повністю відмінною від тієї, що була за папи.» (ШС ІІІ, X:1-3, К/В сс. 323-324; МК Вступ 26, К/В с. 351)

VIII. Ми віримо, що « влада служіння залежить від Слова Божого... У 1 Коринтян 3[:4-8, 21-22] Павло ставиться до всіх служителів як до рівних і навчає, що Церква вища від своїх служителів. Таким чином, він не надає ані Петру, ані іншими священниками верховенства чи панування над церквою. Саме тому він каже: «бо все ваше: чи Павло, чи Аполлос, чи Кифа» [1 Кор. 3:21-22], тобто, ані Петро, ані інші священники не можуть мати приорітету панувати над церквою чи то обтяжувати церкву традицями або дозволяти будь-кому мати владу вартнішу від Слова.» (Тр. 10-11, К/В с. 331)

IX. Ми віримо, що ті хто «посідають посаду в церкві...представляють особу Христа через поклик церкви і вони не представляють свої власні особи, як про це свідчить сам Христос [Луки 10:16]: «Хто слухає вас – Мене слухає.» Коли вони пропонують Слово Христосве чи таїнства, вони пропонують їх замість і на місці Христа.» Відповідно, «служить той, котрий освячує і дає тіло та кров Господа всім іншим людям, так само як і служитель, котрий проповідує, викладає євангеліє людям, як каже Павло [1 Коринтян 4:1]: «Нехай кожен нас так уважає, якби служителів Христових і доморядників Божих таємниць», – а саме, євангелія і таїнств. Та в 2 Коринтян 5:20: «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас, благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (Ап. VII/VIII:28, К/В с. 178; Ап. XXIV:80, К/В с. 272)

X. Ми віримо, що «наші церкви і школи» мають керуватися і старано заохочуватися «перш за все, до Святого Писання і Символів Віри, а вже потім до...Аугсбурзького Віросповідання, заради того, щоб, в особливості, молодь, котра навчається служінню в церкві і святому служінню була навченя вірно і старанно так, щоб поміж нащадків збереглося і розповсюдилося, з їх допомогою і підтримкою, чисте вчення та віросповідання Святого Письма, аж до славетного приходу нашого єдиного Викупителя і Спасителя, Ісуса Христа.» (Вступ 21, К/В с. 14)

XI. Ми віримо, що «Євангеліє дарує керуючим церквами, наказ проголошувати євангеліє, прощати гріхи і роздавати таїнства. На додаток, воно надає законну владу; а саме – обов’язок відлучати тих, чиї злочини відомі привселюдно, і давати відпущення гріхів тим, хто кається. Вселенськи-визнано...що цю владу поділяють всі, хто за божественним правом керує церквами, чи то вони покликані пастори, пресвітери чи єпископи. За цієї причини Єроним просто навчав, що в апостольських листах церквою керували як єпископи так і пресвітери. Він цитує Тита [1:5-6]: «Я для того тебе полишив був у Кріті, щоб ти...пресвітерів настановив на місцях», – і продовжується далі, – бо єпископ має «бути бездоганний, муж однієї дружини.» [в.6] Знову ж таки, Петро та Іван називаються пресвітерами [1 Петра 5:1; 2 Івана 1; 3 Івана 1]. Єроним продовжує далі кажучи: «пізніше почали вибирати одного для нагляду за рештою щоб уникнути схизми та щоб окремі особи не збирали своїх послідовників наколо себе і таким чином розділяли церкву Христову. Бо в Александрії від часів Марка – євангеліста аж до єпископів Ездра [Гераклія] і Діонісія , пресвітери весь вибирали одного з-поміж себе і надавали йому вищого статусу та називали його єпископом. Більш того, таким же самим чином, як армія вибирала собі командуючого так і диякони вибирали одного з-поміж себе, відомого старанністю, і називали його архи-дияконом. Зрештою, що ж таке робить єпископ, чого не робить пресвітер, окрім висвячення?» Єроним потім навчає, що різниця за рангом між єпископом пресвітером та пастором були встановлені людською владою.» Якби там не було, «це наше найбільше бажання зберігати порядок в церкві і різні ранги в церкві, навіть якщо вони засновані людською владою. Ми знаємо, що церковна дисципліна, така, яку описують стардавні канони була заснована Отцями, переслідуючи добру та корисну ціль.» Стосовно ж святкування Господньої вечері, «стародавні канони також вказують і на те, що один священник проводив та роздавав таїнство іншим священникам і дияконам. Бо слова Нікейського канону звучать так: «після того диякони повинні отримувати таїнство від єпископа чи священника по-порядку.» (Тр. 60-63, К/В с. 340; Ап. XIV:1, К/В с. 222; ФВ – Г:XXIV:37-38, К/В с. 70)

XII. Ми віримо, стосовно «Эпископів, Пасторів і Проповідників», що «єпископ мусить бути мужем однієї дружини, бездоганний, як Божий доморядник, не самолюбний, не гнівливииий, не п’яниця, здатний навчати, не заводіяка, не корисливий, добре доморядити, мати вірних дітей, не новонавернений, що тримається вірного слова згідно з наукою, щоб мав силу навчати в здоровій наукці, і переконувати противних.» Від 1 Тимофія 3 [2:4-6a; Тита 1:9].» Ми сповідаємо, що лицеміри та лихі люди домішалися до церкви і що таїнства дієві, навіть, роздані лихими служителями, бо служителі діють замість Христа і не представляють своєї власної особи. Це відповідає уривку [Луки 10:16]: «Бо хто слухає вас – Мене слухає». Безбожних вчителів варто уникати, бо вони більше не діють від особи Христа, але – Антихриста. Христос каже [Мат. 7:15]: «Вважайте на фальшивих пророків», – і Павло каже в [Галатів 1:9], – «коли хто вам не те благовістить, що ви прийняли, – нехай буде проклятий!» Більш того, Христос також застерігав свою церкву в притчах про церкву [Мат. 13:24-50], що коли ми ображені особистою поведінкою чи-то священника чи-то людей, ми не повинні спричиняти схизми, як це злісно робили Донатисти.» У «Колосян [3:14]: «А над усім тим – зодягніться в любов, що вона – союз досконалості!» Павло «говорить про церковну спыльноту. Бо він каже, що любов – то союз незламниий, чи нерозривний ланцюг, для того, щоб показати, що він говорить про взаємопов’язаність членів церкви один з одним. В усіх сім’ях і громадах гармонія має плекатися взаємною відповідальність, бо не можливо зберегти мир, доки люди не почнуть терпіти та пробачати помилки один одного. Таким же самим чином, Павло заохочує, щоб була любов в церкві на збереження гармонії, щоб терпіти (при потребі) різку поведінку братів [і сестер], та не зважати на певні незначні образи, щоб церква не впала у різні схизми, та щоб ворожнеча, розділення і єресі не постали із таких схизм. Бо гармонія неминуче зникне, коли єпископ почне накладати додакові тягарі на людей або не вважатиме на їхні слабкості. Розколи також виникнуть, коли люди засуворо судитимуть поведінку своїх вчителів і докорятимуть їм за деякі незначні вади, шукаючи інші доктрини і інших вчителів. З іншого боку, (досконалість, а саме цілісність церкви) зберігається тоді, коли сильний терпить слабкому, коли люди приписують якомога краще значення помилками своїх вчителів, і коли єпископи попускають слабкості своїм людям.» (ШС ТД:2 К/В с. 365; Ап. VII/VIII:47-49, К/В с 183; Ап. IV:231-234, К/В сс. 155-156)

XIII. Ми віримо, що катехізис «вміщає в собі все, що необхідно знати Християнину. Ніхто, хто не знає його не повинен рахуватися християнином, ані допускатися до будь-якого таїнства». Ті, «хто або пастори або проповідники» повинні тому «приймати» «сміливо свою посаду, ...і бути милостивими до людей», «довірених їм», і «нести катехізис людям, особливо молодим. ... Тим, хто це вивчає, і кому необхідно сказати, що він зрікається Христа – не християнин, і не має бути допущеним до таїнств, і не повинен бути хресним при хрищенні, і не повинен користуватися будь-яким аспектом християнсьткої свободи.» І в наших цекрвах «ті, хто навчають людей про гідні плоди таїнств, роблять це так, щоб запрошувати людей часто отримувати їх». Однак, «Христос каже: [1 Кор. 11:29], що «бо хто їсть і п’є негідно, не розважаючи про тіло, той суд собі їсть і п’є!» Відповідно ж і наші пастори не примушують неготових отримувати таїнства.» «Також, відпущення не проголошується тим, хто живе у відкритому грісі і тим, хто зневажає таїнствами.» «Золотоуст говорить про те, як священник щодня постає і запрошує отримати таїнство одних, а інших недопускає.» Вірні «охоронці душ і пастори», подібним же чином, і в наш час «не мають наміру допускати до таїнства і роздавати його тим, хто не знає чого шукає чи чого прийшов.» (ВК Вступ:2, К/В с. 383; МК Кор. Вступ: 6,11, К/В с. 348; Ап. XI:3,5,4,К/В с. 186; АВ –Г XXIV:36, К/В с. 70; ВК Довг. Вступ:1, К/В с. 379; ЛК V:2, К/В с. 467)

XIV. Ми віримо стосовно «служіння» наглядачів (єпископів) і богословських професорів, що вони не повинні «розглядати пасивно чи мовчати, коли щось суперечливе» Аугсбурзькому Віросповіданню «впроваджується» в їхні «церкви та школи, до чого їх настановив Бог і Отець нашого Господа Ісуса Христа за вчителів та пастирів.» (ФЗ ТП XII:6, К/В с. 656)

XV. Ми віримо, що «називатися духовними отцями належить...тим, хто керує і спрямовує нас у Слові Божім. Св. Павло хвалиться, що він такий отець у 1 Коринтян 4[:15], коли він каже: «В Христі Ісусі я став вашим отцем через євангеліє.» Оскільки вони – отці і їм надано шану, навіть понад усіх інших. ...необхідно дати зрозуміти пересічним людям, щодо тих, хто несе на собі ім’я Христове, – вони мають виявляти Богові «подвійну шану» [1 Тим. 5:17], тобто, тим, котрі доглядають їхні душі, обходиться з ними добре та забезпечувати їх.» (Ми також віримо, що церква – це «унікальна спільнота» Святого Духа «в світі», «є матір’ю, котра зачинає та виношує кожного Християнина у Слові Божім.») (ВК І:158-1161, К/В с. 408; ВК ІІ:42, К/В с. 436)

XVI Ми віримо, що «молодь повинна бути детально навчена частинам катехизису (а саме, навчання для дітей) і старанно впроваджувати його в практику.» «Поміж нас», у справі «катехизизації дітей» «від пасторів та служителів церкви вимагається навчати і опитувати молодь привселюдно – це звичай, який дає добрі результати.» «Колись були школи, де викладалося Святе Письмо та інші дисципліни, корисні для Християнських церков при монастирях; таким чином, пасторів та єпископів вибирали із монастирів.» Але, «так було допоки монастирі були школами для християнського навчання», на часи Реформації «вони деградували, так наче із золотого віку перейшли до залізного», – хоча «подекуди в монастирях» все ще «залишилися чеснотні люди, котрі служили Слову.» За часів Реформації було, таким чином, належним, що «заклади та монастирі, засновані раніше, за добрих намірів надання освіти вченим мужам і пристойним жінкам, мали повернутися до свого первинного використання, щоб ми мати пасторів, проповідників та інших церковних служителів, так само як інших людей для земного уряду в містах та державах і також добре навчених молодих жінок для доморядництва.» (Ми також віримо, що влада шкільного вчителя «походить та розвинулася із батьківської влади», – оскільки, – «там, де батько не здатний сам виховати дитину, він звертається до вчителя навчати дитину.» Це «обов’язок кожного голови сім’ї...опитувати дітей та служників, одного за одним, і дізнаватися, що вони вивчили» із катехізису, «і, якщо вони не знають його, наполягати на його вивченні.» І взагалі, «молодь...повинна виховуватися в християнському вченні і у вірному його розумінні. Із таким навчанням нам буде легше привити Десять Заповідей, Символ Віри і Господню Молитву молодим, щоб вони сприймали їх із радістю і ревністю, дотримувалися їх і з молоду та звикли до них. ... Таким чином, Слово Боже і Християнська громада збережеться. Через це всі голови господарства мають пам’ятати, що це їх обов’язок, за Божим приписом і наказом, навчати своїх дітей або щоб їх навчили тому, що вони мають знати.» (ВК Кор. Вступ: 3, К/В с. 383; Ап. XV:41, К/В с. 229; АВ – Г XXVII:15, К/В сс. 82,84; Ап. XXVII:5, К/В с. 278; Ап. XXVII:22, К/В с. 281; ШС ІІ, ІІІ:1, К/В с. 306; ВК І:141, К/В, с. 306; ЛК І:141, К/В с. 405; ВК Вел. Вступ: 4, К/В с. 383; ВК V:85-87, К/В сс 457-476)

XVII. Ми віримо, що не можна «забороняти шлюб і обтяжувати божественне положення священиків постійним целібатом.» «Через це Боже Слово і наказ не може змінити жодна людська обітниця чи закон, та заборонити священникам та іншим членам кліру взяти собі дружин... Можна також довести, із історичних розповідей і писань Отців, що було звичним для священників та дияконів стародавньої християнської церкви, бути одруженими.» «У чому шлюб священників та кліру, а саме, пасторів та інших служителів церкви, може бути невигідним для Християнської Церкви вцілому?» (ШС ІІІ,XI:1, К/В с. 324; АВ-Г XXIII:8-11, К/В сс. 62,64; АВ – Г XXIII:16, К/В с. 66)

XVIII. Ми віримо, що «кожен і будь-який богослов, служитель церкви чи школи» мають «пригадати і заохотити, ретельно і старанно зважувати доктрину, котра вміщається» у Книзі Злагоди, щоб коли вони дізнавшись, «пояснення розходжень, які постали, підтвердили і узгодили їх перш за все зі Словом Божим, а потім вже із Аугсбурзьким Віросповіданням», лише тоді вони зможуть «вільно, належно все зваживши,» прийняти, схвалити і підписатися під «цією Книгою Злагоди (із радістю великою і щирою подякою Всемогутньому Богові) як під вірним Християнським розумінням Аугсбурзького Віросповідання» і привселюдно засвідчити теж саме «серцями, руками та голосами. За цієї причини ця Християнська Злагода називається і також одностайним та відповідним віросповіданням, не лише для декого із наших богословів, але – загальним для кожного із наших служителів церкви та школи.» (Вступ 14-16, К/В с. 19)

XIX. Через це ми віримо, на основі Святого Письма і в гармонії із Лютеранськими віросповіданнями, що
А) Бог запровадив привселюдне служіння Євангелія і це його чітко-об’явлене воління і наказ, щоб засоби благодаті привселюдно роздавалися в і для церкви, повністю і всеціло, належно навченим і покликаним особам. (див. Статті І,ІІ,ІІІ,IV, V, VI,X)
Б) Чоловіки (1 Кор. 14:33-38; 1 Тим. 2:8-15) «здатні навчати» і котрих покликано чітко та визначно виконувати привселюдне роздання одного чи більше засобів благодаті – це привселюдні служителі Євангелії, у вузькому значенні терміну. До них входять парафіяльні пастори та єпископи, покликані проповідувати та навчати «цілій пораді Божій» (Дії 20:27-28), покликані роздавати таїнства і допускати людей до них. До них також можна включити капеланів та професорів богослов’я, котрих покликано проповідувати і навчати «цілу пораду Божу», навіть якщо їх не покликано на регулярній основі роздавати таїнства і допускати людей до них. Ті, хто служать на таких посадах виконують необхідне служіння духовного нагляду в церкві через Слово і таїнство, котре перше Христос довірив Своїм апостолам. (див. Статті VII, XI, XII, XIII. XIV)
В) Ті чоловіки і жінки, покликані виконувати правомірну частину чітко-запровадженого привселюдного служіння (у злагоді із біблійними директивами, дотримуючись належного розподілу обов’язків чоловіків та жінок в церкві), але котрих не було покликано чітко та визначно до привселюдного роздання більш ніж одного засобу благодаті – це служителі євангелія у ширкому значенні. До них входять вчителі катехізису та парафіяльні вчителі, покликані на допомогу пасторам і християнським батькам навчати церковних дітей початкам Християнської доктрини, але котрих не покликано проповідувати та навчати «цілу пораду Божу». До них також входять (чоловіки) диякони, покликани бути помічними при проведенні літургії на привселюдному богослужінні, але котрих не покликано проповідувати та навчати «цілу пораду Божу», і котрих не покликано роздавати таїнства і допускати людей до них. (Див. Статті XVI [ченці, котрі навчають в школах служанть Слову], XVIII [шкільні служителі під наглядом богословів та церковних служителів], XVII [диякони включаються до кліру], XI [ диякони не проводять роздання таїнства])
Г) Допустимо і належно сказати, що такі привселюдні служителі Євангелію, у ширшому розумінні посади, були покликані на церковну помічну посаду, якій була довірена частина божественно-запровадженого привселюдного служіння (відповідно до його суттєвих рис). Також допустимо та належно зазначити, що такі привселюдні служителі Євангелія, у ширшому розумінні, були покликані до певного виду божественно-запровадженого привселюдного служіння, обмеженого чи маломаштабного, на противагу тим чоловікам, покликаним до божественно-запровадженого привселюдного служіння, загального або всестороннього, за маштабом.

(огляд статей 27 серпня 2003)